Із Парижу на захист України.
У нелегких умовах страшної війни наші захисники та захисниці пишуть нову історію оновленої незалежної держави, а ми кожного дня стаємо свідками вагомих перемог та особистих звершень.
Продовжуємо розповідати про випускників Університету, які боронять нашу рідну Україну. Сьогодні поділимось історією дівчини, яка покинула успішне життя і навчання у Парижі, щоб стати на захист Батьківщини.
Її позивний «Лис». 26 років. Народилася в Нижній Сироватці Сумського району. У 2012 році вступила до Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» (нині – Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого). У 2015 році в Університеті пішла на військову кафедру, бо застала події «Руської весни». У 2017 отримала первинне військове звання – молодший лейтенант. Далі – закінчила ЗВО за спеціальністю «Юрист», працювала помічником нотаріуса.
Ще в 2020 році проходила навчальні літні збори у складі Управління 117 бригади ТрО Сумської області і в грудні 2021 отримала чергове військове звання – лейтенант. Восени 2021 року поїхала навчатися в Університет Савоя Мон-Блан у місті Шамбері у Франції.
– Як для тебе почалася війна. Чому вирішила повернутися в Україну?
– Особисто для мене війна почалася за кордоном, де я навчалася в університеті Франції. 24 лютого я прокинулася чомусь о 5 ранку і одразу «полізла» в соцмережі, а там вже пишуть про ракети, обстріли, вибухи. Спочатку не повірила, потім – хвилини три плакала і била від безсилля подушку, і нарешті – почала пакувати рюкзак із речами, бо вже взяла квитки на потяг до Парижу. Найскладнішими на той час були ті 10 годин очікування рейсу в аеропорті й постійний перегляд новин.
Якщо чесно, то, мабуть, уже за тиждень до початку повномасштабного вторгнення, було відчуття того, що буде загострення конфлікту. Особливо після розгляду хаотичних і термінових законопроектів «Про зброю» та «Про ТрО». Але все ж сподівалася, що я помиляюся. Пам’ятаю, в січні та лютому мені чомусь дуже часто снилася війна, хоча я не дивлюся новини.
Я повернулася, бо інакше не могла вчинити. В 2017 році я давала присягу на вірність Українському народові. Дуже легко давати обіцянку «захищати та боронити» у відносно мирні часи, і дуже важко їй слідувати, коли йде війна.
Я планувала приїхати до батьків на весняні канікули, у мене був куплений квиток на 6 березня до Києва. Мене не чекали раніше, тому мама була в шоці, коли почула: «Мам, я перетнула кордон, я – в Україні». А люди в черзі на польському кордоні взагалі дивилися на мене, немов на самогубцю. Потім, мама мені чесно сказала, що очікувала від мене такого рішення, що інакше й не могло бути, і я абсолютно з нею згодна. Це реально найправильніше моє рішення, і сьогодні я не шкодую про це.
– Що сталося далі?
– Коли приїхала, я спробувала доїхати до мого підрозділу. Я тоді була зарезервована за ТрО Сумської області, однак місто вже було окуповане, з транспортом були страшні проблеми, міста обстрілювали.
Я встигла доїхати лише до міста Рівне і, в першу чергу, пішла шукати військомат. Там була страшна черга з бажаючих, я сказала, що я офіцер і хочу служити – мене швиденько оформили. Тоді всі чекали, що кацапи підуть із території Білорусі, і брали всіх. У ТрО я прослужила днів зо 10, потім почалася бюрократія.
Я лишила військовий квиток вдома, в мене тільки фото його було, тому мені сказали «вибач, ти нам не потрібна». Було, звичайно, трохи «психів», але я зібрала речі і поїхала в Київ, бо там активно формували добробати і видавали зброю. В Київському «Азові» мене знову чекала невдача, бо в них офіцерські посади не були передбачені, а в ТрО були страшні черги, батальйони були вже сформовані.
І тоді мій друг відвів мене у шпиталь до волонтерів, де я займалася тактичною медициною та забезпеченням військових всім необхідним. Зараз у мене інша, більш специфічна робота – аналітика та розвідка в одному з провідних підрозділів ЗСУ.
– Що для тебе ця війна? Як ти її бачиш?
– Для мене, вона перейшла в категорію «особисте». Це виклик мені, перевірка на міцність і вірність, справа честі. А вірність, вона має бути в усьому: в принципах, ідеалах, покликанні.
Як я бачу цю війну? На мою думку, незалежність при виході з СССР далася нам відносно безкровно. Ми просто недооцінили її, не знали, що це і що з цим робити. Ми були несвідомі.
Ще у 2014 році ми почали захищати світ від рашизму, от тільки тоді світ не дуже це розумів. А ми тоді почали здобувати справжню незалежність, відстоювати свій вибір і цінності. Далі – конфлікт заморозили, і ми знову опинилися немов у дрімоті. Ця війна має закінчитися перемогою нашої держави. Поступок Росії не буде ніколи. Допоки вони не отримають «по зубах» – не заспокояться. Тому лише так. Іншого вибору у нас немає.
– Як виглядає реальна війна, а не та, що в соцмережах?
– Реальна війна – це кров, бруд, сльози, страх і біль. Це кусюча арта, нерозуміння того, чи ти прокинешся завтра вранці, а також усвідомлення, що когось із твоїх побратимів в один момент може не стати. Це порожнеча всередині, коли пакуєш у мішок свого друга. У війні немає нічого красивого, гарного і крутого. Та й зараз війна не така, як була раніше. Вона набагато підступніша. Однак є адреналін і є справжнє братерство – це єдине хороше, що в ній можна знайти.
– Як ти вважаєш, воювати мають тільки військові?
– Воювати мають ті, хто розуміють куди вони йдуть і що з ними може трапитися. У військових є певні переваги, вони вміють виживати і мають відповідну освіту та досвід, але, на жаль, кадрових військових недостатньо. Тому, я вважаю, кожен, хто відчуває в собі обов’язок і щире прагнення йти і захищати свій дім, свою родину, має право і гідний того, щоб взяти до рук зброю. Саме таких людей треба навчати, незважаючи на те, що вони – цивільні. Якість має брати гору над кількістю, мотивація має бути рушієм і спонуканням. Такі люди будуть битися до останнього подиху.
– А щодо жінок? Чи варто їм братися за зброю?
– Думаю, що кожен воює в той спосіб, який йому доступний. Є військові спеціальності, які з об’єктивних причин для жінок не дуже підходять. А є такі, які ніби створені для них – лікарі, юристи, психологи. Взагалі досвід Ізраїльської армії показує, що дівчата часом можуть працювати навіть більш ефективно, ніж чоловіки. Неважливо, по суті, якої ти статі, важливо те, чому саме йдеш на війну.
– Ти народилася вже в незалежній Україні. Що для тебе означає незалежність?
– Незалежність, для мене, це можливість вільно висловлювати свої думки, дотримуватися власних поглядів, навіть тоді, коли вони розходяться з загальним уявленням. Для мене це можливість говорити рідною мовою. Незалежність у праві обирати те, що я вважаю для себе правильним чи необхідним, не озираючись на владу чи режим.
– Чи є на війні місце коханню? Що для тебе любов?
– Це складне питання для мене, якщо чесно. Я не будую і не будувала б стосунків під час війни, вважаю, що не час і не місце. Це повага до полеглих побратимів, які віддали життя за те, щоб я жила. Кохання, смерть та адреналін – вибухова суміш, а голова має бути чистою.
Однак на війні є місце любові і вона різна. Я повернулася, бо я щиро люблю свою країну. Все в житті будується на любові, і вона є в усьому що ми робимо, навіть у війні.
Я вбиваю ворога … з любов’ю. З любов’ю до тих, кого захищаю, з любов’ю до своєї країни, до дітей, які будуть рости вільними.
– Про що мрієш і де себе бачиш в майбутньому?
– Мрію, як приїду у вільний, відбудований український Маріуполь, сяду на березі моря, буду пити какао та дивитися на захід сонця. Мрію, що зайду в улюблену кав’ярню в Авдосі, а потім буду довго блукати містом. Про багато таких дрібниць мрію. Всі вони складаються в один великий пазл – і це все описується одним простим словом «щастя».
У майбутньому я б хотіла завершити своє навчання за кордоном, отримати диплом і почати як людина з юридичною освітою змінювати свою країну на краще. Можливо, працюючи в якихось міністерствах чи відомствах, а можливо, в міжнародних структурах по типу ООН.
– Дякуємо за розмову. Бажаємо, щоб усі сподівання справдились, а мрії здійснились.
