Х Харківський міжнародний юридичний форум об’єднав провідних експертів у сфері міжнародного кримінального правосуддя

23 вересня 2026 року в межах Х Харківського міжнародного юридичного форуму в онлайн-форматі з 09:30 до 17:30 відбулася панельна дискусія «Кримінальне правосуддя під час війни: взаємодія юрисдикцій, процесуальна реформа та відшкодування шкоди, завданої агресією проти України».

Панель була присвячена одному з найбільш складних комплексів правових проблем, породжених війною: розслідуванню міжнародних злочинів, взаємодії національних та міжнародних юрисдикцій, доказуванню в умовах збройного конфлікту, дотриманню гарантій справедливого судового розгляду, відповідальності держави, захисту прав потерпілих, репараціям та компенсації завданої шкоди. Головною метою дискусії став пошук ефективної моделі правосуддя, здатної поєднати національні та міжнародні механізми і забезпечити реальну відповідальність за міжнародні злочини та відшкодування шкоди потерпілим.

У дискусії взяли участь 23 доповідачі — 16 зарубіжних та 7 українських спікерів. Склад панелі засвідчив її високий міжнародний рівень: вона об’єднала провідних світових та українських експертів у сфері міжнародного кримінального і гуманітарного права, захисту прав людини, розслідування та судового розгляду воєнних та інших міжнародних злочинів, універсальної юрисдикції, транскордонного доказування, відповідальності держав, санкційних механізмів, репарацій та післявоєнного правосуддя.

До роботи панелі долучилися представники провідних міжнародних і національних інституцій, що працюють у сфері міжнародного правосуддя та відповідальності за найтяжчі міжнародні злочини, зокрема Ради Європи, Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційської комісії), Бюро демократичних інститутів і прав людини ОБСЄ, Євроюсту та Міністерства закордонних справ Королівства Нідерландів.

У роботі панелі також взяли участь Голова Ради Реєстру збитків, завданих агресією Російської Федерації проти України; Виконавчий директор Міжнародної асоціації юристів (International Bar Association, IBA); Президент Глобальної відповідності правам (Global Rights Compliance); керівник Консультативної групи з питань найтяжчих міжнародних злочинів для України (Atrocity Crimes Advisory Group for Ukraine); директорка Міжнародного дослідницького та документаційного центру з процесів щодо воєнних злочинів (ICWC); Голова Центру громадянських свобод.

Особливо вагомим був суддівський склад панелі: серед учасників — чинні та колишні судді Європейського суду з прав людини, зокрема колишній Голова ЄСПЛ; колишній суддя Міжнародного кримінального суду та Голова його Апеляційного відділення; колишній Голова Міжнародного кримінального трибуналу щодо колишньої Югославії; судді Верховного Суду та Високого суду Ірландії. До дискусії також долучилися прокурор зв’язку при Євроюсті та незалежний радник Генерального прокурора з питань розслідування і переслідування міжнародних злочинів, а також провідні професори європейських університетів і практики міжнародного права.

Українську сторону представляли судді Верховного Суду, начальник управління досудового розслідування Головного слідчого управління Служби безпеки України, керівництво Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, а також фахівці, залучені до розслідування міжнародних злочинів, захисту прав потерпілих і забезпечення притягнення винних до відповідальності.

Роботу панелі відкрив проректор Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого Юрій Пономаренко. У вітальному слові було наголошено на особливій ролі юридичної науки та міжнародної професійної співпраці у формуванні правових відповідей на виклики війни. Було відзначено, що ефективне правосуддя потребує не лише притягнення винних до відповідальності, а й узгодженої роботи національних та міжнародних інституцій, дотримання принципу верховенства права, забезпечення прав потерпілих та створення дієвих механізмів відшкодування завданої шкоди.

Модераторами міжнародної дискусії виступили професори Тетяна Вільчик та Костянтин Гусаров. Вони об’єднали в єдину професійну дискусію ключові виміри сучасного правосуддя — від відповідальності за злочин агресії та міжнародного кримінального переслідування до питань доказування, взаємодії юрисдикцій, судового імунітету держави-агресора, санкцій, захисту потерпілих і репарацій. Особливу увагу в запитаннях модераторів було приділено практичним проблемам, що постають перед українськими судами та органами розслідування і потребують узгоджених міжнародних рішень.

Одним із центральних питань панелі стало створення Спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України. Цій проблематиці була присвячена доповідь Ірене Суомінен — заступниці керівника підрозділу з питань відповідальності за злочини, вчинені проти України, Генерального директорату з прав людини та верховенства права Ради Європи — «Створення Спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України: переговорний процес, правова модель та сучасний стан». У центрі уваги перебували юридична модель майбутнього Трибуналу, перебіг його інституційного формування, юрисдикція, питання персональних імунітетів вищого політичного керівництва та майбутня взаємодія з Міжнародним кримінальним судом і національними юрисдикціями.

Важливий блок дискусії був присвячений відшкодуванню шкоди, завданої війною. Роберт Спано — Голова Ради Реєстру збитків, завданих агресією Російської Федерації проти України, колишній Голова Європейського суду з прав людини у 2020–2022 роках, професор права Університету Ісландії, запрошений професор права Оксфордського університету та партнер міжнародної юридичної фірми Gibson, Dunn & Crutcher — представив доповідь «Реєстр збитків, завданих агресією Російської Федерації проти України: структура, роль та поточний стан роботи». У фокусі перебували функції Реєстру, стандарти документування та доказування завданої шкоди, а також перехід від реєстрації вимог до їх майбутнього розгляду і фактичної компенсації потерпілим.

Окремий напрям роботи стосувався трансформації доказування в умовах війни. Сергій Фомін — суддя Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, кандидат юридичних наук — у доповіді «Особливості збирання доказів в умовах війни» зосередився на використанні цифрових даних, інформації з відкритих джерел, матеріалів, отриманих із застосуванням сучасних технологій, та необхідності забезпечення належної процесуальної форми їх отримання, перевірки й оцінки. Особливого значення набуло питання про те, наскільки чинне кримінальне процесуальне законодавство України відповідає новим способам отримання доказової інформації у провадженнях щодо міжнародних злочинів.

Питання міжнародної взаємодії у розслідуванні та переслідуванні міжнародних злочинів продовжив Вейн Джордаш — Королівський радник, британський адвокат, Президент міжнародної правозахисної організації Global Rights Compliance (GRC) та керівник її напряму «Відповідальність і верховенство права» (Accountability & Rule of Law). В Україні він очолює Мобільні групи правосуддя (Mobile Justice Teams), які надають практичну експертну підтримку українським органам у розслідуванні найтяжчих міжнародних злочинів, а також є заступником головного координатора від Великої Британії Консультативної групи з питань найтяжчих міжнародних злочинів для України (Atrocity Crimes Advisory Group for Ukraine, ACA). Крім того, Вейн Джордаш є асоційованим членом Doughty Street Chambers — відомої британської палати баристерів, що спеціалізується, зокрема, на міжнародному та кримінальному праві й захисті прав людини.

У доповіді «Універсальна юрисдикція та транскордонне співробітництво у переслідуванні міжнародних злочинів, вчинених в Україні» він зосередив увагу на координації розслідувань, що здійснюються в різних державах, підготовці доказових матеріалів для їх подальшого використання в іноземних юрисдикціях та встановленні зв’язку між конкретними злочинами, їх виконавцями і вищими рівнями командування. Окремо було наголошено на важливості належного збирання, збереження та систематизації доказів, щоб вони могли бути ефективно перевірені та використані як у національних, так і в міжнародних провадженнях.

Інший вимір транскордонного доказування було представлено у доповіді Паулу Пінту де Албукерке — професора права та колишнього судді Європейського суду з прав людини — «Справа EncroChat і верховенство права». На прикладі цифрових доказів, отриманих в одній державі та переданих для кримінального провадження в іншій, було поставлено питання про обсяг інформації, яка повинна бути доступною суду і стороні захисту для реальної перевірки законності, достовірності та цілісності таких матеріалів. У центрі обговорення опинилося співвідношення технологічних можливостей сучасного розслідування з фундаментальними процесуальними гарантіями.

Ширший погляд на майбутню систему правосуддя запропонував Микола Гнатовський — суддя Європейського суду з прав людини, обраний від України, кандидат юридичних наук, доцент. Його доповідь «Правосуддя під час війни і після неї: державна відповідальність, індивідуальна кримінальна відповідальність і права потерпілих» була присвячена взаємозв’язку різних форм юридичної відповідальності та механізмів захисту потерпілих. Одним із ключових питань стало те, як уникнути фрагментації між відповідальністю держави, індивідуальним кримінальним переслідуванням та відшкодуванням шкоди і перетворити ці механізми на взаємопов’язані елементи цілісної архітектури правосуддя.

Історичну перспективу розвитку міжнародного кримінального правосуддя представив сер Говард Моррісон — колишній суддя Міжнародного кримінального суду та колишній Голова його Апеляційного відділення, колишній суддя Міжнародного кримінального трибуналу щодо колишньої Югославії, незалежний радник Генерального прокурора України з питань розслідування та переслідування міжнародних злочинів. У доповіді «Міжнародне правосуддя — від Нюрнберга до невизначеності» він звернувся до еволюції міжнародної кримінальної юстиції та сучасних викликів її незалежності й ефективності. Особливого значення набуло питання про те, наскільки результативність міжнародних судових інституцій залежить не лише від якості їх правової конструкції, а й від реальної готовності держав забезпечувати їх діяльність і виконання рішень.

До питання узгодження різних механізмів відповідальності звернувся Наут ван Вуденберг — координатор кластера «Забезпечення відповідальності за Україну» Департаменту багатосторонніх відносин і прав людини Міністерства закордонних справ Королівства Нідерландів. У доповіді «Поєднання національних і міжнародних зусиль у сфері правосуддя та забезпечення відповідальності для досягнення більшого впливу» він представив комплексний підхід, що охоплює підтримку українських розслідувань і судових проваджень, міжнародне кримінальне переслідування, створення Спеціального трибуналу, компенсацію завданої шкоди та міжнародну координацію.

Особливу увагу було приділено майбутній міжнародній компенсаційній архітектурі. Реєстр збитків, Міжнародна комісія з розгляду вимог для України та майбутній компенсаційний фонд мають виконувати взаємопов’язані функції — від фіксації вимог і доказів до визначення компенсації та, в перспективі, її фактичної виплати.

Практичний вимір документування злочинів безпосередньо в зоні бойових дій розкрив Гюндуз Мамедов — заступник начальника Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України. У доповіді «Роль військовослужбовців у зборі інформації про воєнні злочини із поля бою» було порушено питання про те, як забезпечити доказову цінність фото- і відеоматеріалів, інформації з безпілотних літальних апаратів, засобів зв’язку та інших технічних джерел. Для їх подальшого використання у національних та міжнародних провадженнях необхідними є чіткі правила фіксації, збереження, передачі та перевірки відповідної інформації.

Проблематика компенсації шкоди отримала продовження у виступі Віталія Уркевича — судді Великої Палати Верховного Суду, доктора юридичних наук, професора. Доповідь «Подолання юрисдикційного імунітету держави-агресора та відшкодування шкоди, завданої війною в Україні: практика Верховного Суду» була присвячена сформованим українськими судами підходам до розгляду позовів проти Російської Федерації. Було представлено практику Верховного Суду, відповідно до якої у визначених категоріях справ про відшкодування шкоди, завданої збройною агресією, судовий імунітет Російської Федерації не застосовується.

Окремо було проаналізовано процесуальні особливості таких спорів, питання належного позивача та відповідача, а також одну з головних практичних проблем — реальне виконання відповідних судових рішень та їх майбутнє співвідношення з міжнародним компенсаційним механізмом.

Практику міжнародного співробітництва у масштабних кримінальних провадженнях представив Олександр Жупіна — начальник управління досудового розслідування Головного слідчого управління Служби безпеки України, кандидат юридичних наук, полковник юстиції, заслужений юрист України. У доповіді «Міжнародне співробітництво в аспекті розслідування міжнародних злочинів» йшлося про обмін доказовою інформацією, взаємодію з компетентними органами інших держав та питання про те, чи відповідають традиційні механізми міжнародної правової допомоги масштабу міжнародних злочинів, які сьогодні розслідуються в Україні.

Досвід міжнародних кримінальних трибуналів та його значення для України проаналізував Фаусто Покар — почесний професор міжнародного права Міланського університету, колишній Голова Міжнародного кримінального трибуналу щодо колишньої Югославії. Тема його доповіді — «Взаємодія міжнародних і національних юрисдикцій у переслідуванні за основні міжнародні злочини: уроки для України». Особливу увагу було приділено розподілу функцій між міжнародними і національними судами, координації паралельних проваджень та необхідності розвитку спроможності саме національної системи правосуддя, на яку припадає основний масив справ про міжнародні злочини.

Окремий тематичний блок було присвячено санкційній політиці. Річард Хамфріс — суддя Високого суду Ірландії та Голова Суду з питань планування та довкілля — представив доповідь «Усунення недоліків у санкційних режимах для протидії агресії проти України». У центрі уваги перебували прогалини у правовому регулюванні, проблеми практичного виконання санкцій, недостатня координація між державами та необхідність забезпечити належний судовий захист осіб, щодо яких застосовуються обмежувальні заходи, не послаблюючи при цьому практичної ефективності санкційних режимів.

Роль національних судів у сучасній архітектурі міжнародного кримінального правосуддя стала предметом виступу Марка Кламберга — професора міжнародного права, заступника декана юридичного факультету Стокгольмського університету та члена Постійної палати третейського суду в Гаазі від Швеції. У доповіді «Правосуддя на національному рівні: національні суди як ключові учасники забезпечення міжнародної кримінальної відповідальності» він наголосив, що міжнародні суди не можуть замінити національні системи, а переважна більшість справ про міжнародні злочини має розглядатися саме на національному рівні.

На прикладі України було запропоновано диференційований підхід, за якого міжнародне гуманітарне право має визначальне значення для встановлення змісту конкретних воєнних злочинів, тоді як загальні принципи кримінальної відповідальності регулюються внутрішнім кримінальним правом. Значну увагу також було приділено командній відповідальності, принципу законності, правовій визначеності та якості мотивування судових рішень з огляду на стандарти справедливого судового розгляду.

Місце Спеціального трибуналу у міжнародній системі відповідальності розглянув Марк Елліс — виконавчий директор Міжнародної асоціації юристів (IBA). Його доповідь була присвячена важливості та ролі Спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України в межах міжнародної системи притягнення до відповідальності, закріпленої Статутом Організації Об’єднаних Націй. У центрі обговорення перебували міжнародна легітимність Трибуналу, його місце поряд із Міжнародним кримінальним судом і національними судами та необхідність широкої міжнародної підтримки нового механізму.

Іншу перспективу післявоєнного правосуддя запропонував Андреас Л. Паулус — колишній суддя Федерального конституційного суду Німеччини, професор публічного та міжнародного права Геттінгенського університету, директор Інституту міжнародного та європейського права та заступник члена Венеційської комісії від Німеччини. У доповіді «Правосуддя чи мир? Про потенціал і межі відновлювального правосуддя у випадку агресії» було поставлено питання про співвідношення кримінальної відповідальності з репараціями, встановленням істини, публічним визнанням відповідальності та іншими формами відновлювального правосуддя.

Практичні механізми міжнародного співробітництва у кримінальних провадженнях представила Мирослава Красноборова — прокурор зв’язку України при Євроюсті, кандидат юридичних наук. Доповідь «Роль Євроюсту у сприянні притягненню до відповідальності за основні міжнародні злочини, вчинені в Україні» була присвячена координації паралельних розслідувань, діяльності спільних слідчих груп, функціонуванню Бази даних доказів щодо основних міжнародних злочинів та Міжнародного центру з переслідування за злочин агресії проти України. Одним із ключових питань стала необхідність уникати дублювання розслідувань і конкуренції юрисдикцій.

Німецький досвід переслідування міжнародних злочинів представила Штефані Бок — професорка кримінального процесу, міжнародного кримінального права та порівняльного правознавства Марбурзького університету імені Філіппа, виконавча директорка International Centre for War Crimes Trials. У доповіді «Міжнародне кримінальне право Німеччини» йшлося про застосування принципу універсальної юрисдикції, спеціалізацію органів розслідування та накопичений Німеччиною практичний досвід розгляду складних справ про міжнародні злочини. Окремим питанням стало те, які елементи німецької моделі можуть бути корисними для подальшого розвитку української системи правосуддя.

Погляд у більш віддалену перспективу запропонував Райнер Ведде — професор права Університету прикладних наук РайнМайн. Його виступ «Кримінальне переслідування за воєнні злочини Росії російськими органами влади в постпутінську епоху» був присвячений правовим та інституційним передумовам, за яких у майбутньому російська система правосуддя могла б сама розслідувати злочини, вчинені під час війни. У центрі уваги перебували незалежність судових і правоохоронних інституцій, збереження доказів, застосування національного кримінального законодавства та інституційні умови для реального переслідування винних.

Роль громадянського суспільства у забезпеченні правосуддя розкрила Олександра Матвійчук — голова Центру громадянських свобод, української правозахисної організації — лауреата Нобелівської премії миру 2022 року. У доповіді «Громадянське суспільство і кримінальне правосуддя під час війни: документування злочинів, відповідальність і захист потерпілих» основну увагу було приділено взаємодії громадських організацій зі слідчими та прокурорськими органами. Особливо важливою є така модель співпраці, за якої зібрані правозахисниками матеріали можуть ефективно використовуватися у кримінальному провадженні, а потерпілі не зазнають необґрунтованого повторного документування та багаторазових опитувань.

Питання вироблення послідовної судової практики у справах про міжнародні злочини розглянув Крістофер Рассел — фахівець з питань верховенства права Бюро демократичних інститутів і прав людини Організації з безпеки і співробітництва в Європі. Доповідь «Судові підходи до окремих процесуальних і матеріально-правових питань у справах про міжнародні злочини: розроблення рекомендацій ОБСЄ» була присвячена застосуванню міжнародного кримінального та гуманітарного права українськими судами, оцінці доказів та формуванню узгоджених судових підходів. Особливу увагу було приділено гарантіям справедливого судового розгляду у провадженнях за відсутності обвинуваченого.

Одним із завершальних напрямів дискусії стало питання співпраці держав із Міжнародним кримінальним судом. Кейт Орловскі — директорка Гаазького офісу Міжнародної асоціації юристів та директорка Програми з питань Міжнародного кримінального суду і міжнародного кримінального права Міжнародної асоціації юристів — представила доповідь «Правові зобов’язання держав-учасниць щодо співпраці у виконанні ордерів на арешт, виданих Міжнародним кримінальним судом: проблеми, відмова від співпраці та майбутні напрями». У центрі обговорення перебувала одна з фундаментальних проблем міжнародного кримінального правосуддя — залежність практичної ефективності Міжнародного кримінального суду від реальної готовності держав виконувати свої зобов’язання щодо арешту та передачі осіб, розшукуваних Судом.

Історичні витоки сучасних стандартів міжнародного кримінального правосуддя стали темою доповіді Вільяма Шабаса — професора міжнародного права Мідлсекського університету в Лондоні, одного з провідних фахівців у сфері міжнародного кримінального права та міжнародного захисту прав людини — «Докази на Нюрнберзькому процесі: уроки для сучасного міжнародного кримінального правосуддя». Звернення до Нюрнберзької спадщини дозволило простежити, як формувалися підходи до доказування міжнародних злочинів та які уроки цього досвіду залишаються актуальними для сучасних судових процесів. У центрі уваги перебували питання справедливості процедури, оцінки доказової цінності матеріалів та трансформації підходів до доказування в умовах розвитку нових технологій.

Основні висновки та рекомендації

Проведена дискусія засвідчила, що формування дієвої системи правосуддя у зв’язку зі збройною агресією проти України потребує взаємопов’язаної архітектури відповідальності, у межах якої національні та міжнародні механізми не конкурують між собою, а виконують взаємодоповнюючі функції. Українські суди та органи розслідування, Міжнародний кримінальний суд, Спеціальний трибунал щодо злочину агресії, механізми універсальної юрисдикції інших держав, Євроюст та спільні слідчі групи мають розглядатися як різні, але взаємопов’язані елементи ширшої системи забезпечення відповідальності. Саме взаємодія юрисдикцій, процесуальна сумісність та забезпечення реальної відповідальності були наскрізними темами дискусії.

Одним із першочергових практичних завдань має стати подальше поглиблення координації паралельних кримінальних проваджень у різних юрисдикціях. Йдеться не лише про обмін інформацією, а й про узгодження слідчих і прокурорських стратегій, недопущення дублювання процесуальних дій, своєчасне визначення найбільш придатної юрисдикції для конкретного провадження та підготовку доказових матеріалів із самого початку таким чином, щоб вони могли надалі використовуватися іншою державою або міжнародним судовим органом. При цьому мають враховуватися доступність доказів, місцезнаходження підозрюваних і потерпілих, можливість виконання майбутнього рішення та гарантії справедливого судового розгляду.

Окремого системного врегулювання потребує доказування міжнародних злочинів в умовах сучасної війни. Матеріали з відкритих джерел, цифрові дані, фото- та відеофіксація, інформація з безпілотних літальних апаратів та інших технічних засобів, а також відомості, зафіксовані військовослужбовцями безпосередньо на полі бою, становлять дедалі важливішу частину доказової бази. Доцільним є подальше вироблення узгоджених стандартів їх отримання, фіксації походження, збереження оригіналів та метаданих, автентифікації, передачі й перевірки, а також забезпечення безперервності зберігання доказу. Такі стандарти повинні враховувати не лише вимоги українського кримінального процесу, а й можливість подальшого використання матеріалів у міжнародних та іноземних юрисдикціях.

Водночас ефективність переслідування міжнародних злочинів не може забезпечуватися шляхом зниження стандартів справедливого судового розгляду. Особливого значення набувають можливість сторони захисту перевіряти походження та достовірність цифрових доказів, належне мотивування судових рішень, передбачуваність застосування кримінального закону та процесуальні гарантії у провадженнях за відсутності обвинуваченого (in absentia). У таких провадженнях принципово важливими залишаються належне повідомлення особи, ефективний захист, можливість оспорювання доказів та належні гарантії перегляду справи у випадках, передбачених застосовними стандартами справедливого судового розгляду. Аналіз української практики, представлений Марком Кламбергом, також засвідчив необхідність достатнього обґрунтування складу міжнародного злочину і дотримання вимог законності та правової визначеності.

Дискусія підтвердила центральне значення національної системи правосуддя України. Саме українськими органами розслідування, прокуратурою та судами має опрацьовуватися значна частина проваджень, тоді як міжнародні механізми повинні посилювати, а не підміняти національну спроможність. Це потребує подальшої спеціалізованої підготовки суддів, прокурорів, слідчих та адвокатів, систематизації судової практики, методичної підтримки та розвитку експертизи у сфері міжнародного кримінального й гуманітарного права. Запропонований Марком Кламбергом диференційований підхід передбачає визначальну роль міжнародного гуманітарного права у встановленні змісту конкретних воєнних злочинів при застосуванні загальних принципів кримінальної відповідальності відповідно до національного права.

Окремої уваги потребує питання командної відповідальності та застосування кримінального закону в часі. Вирішення питань відповідальності за діяння, вчинені до законодавчих змін 2024 року, має здійснюватися із суворим дотриманням принципів законності, правової визначеності та незворотності дії закону про кримінальну відповідальність у часі, одночасно з використанням передбачених законодавством форм співучасті та інших підстав кримінальної відповідальності там, де вони юридично застосовні. Саме питання допустимості застосування нової норми про командну відповідальність до діянь, учинених до набрання нею чинності, було виділено в аналізі Марка Кламберга як одне з найбільш складних для української практики.

Самостійним пріоритетом має залишатися потерпілоцентричний підхід до правосуддя. Потерпілі повинні розглядатися не лише як джерело доказової інформації, а як самостійні суб’єкти правосуддя, які мають право на повагу до гідності, безпеку, отримання інформації, участь у провадженні та ефективне відшкодування шкоди. Практична взаємодія правоохоронних органів, міжнародних структур та громадських організацій має бути організована таким чином, щоб максимально мінімізувати необґрунтовані повторні опитування та повторне документування одних і тих самих травматичних подій. Доцільним є подальше формування узгоджених протоколів обміну інформацією та доказами між громадянським суспільством і органами кримінальної юстиції з одночасним забезпеченням конфіденційності, захисту персональних даних, безпеки потерпілих і свідків та принципу «не нашкодь».

Не менш важливою складовою правосуддя є перехід від юридичного визнання відповідальності до реального відшкодування шкоди. Верховний Суд України сформував підходи щодо незастосування судового імунітету Російської Федерації у справах про відшкодування шкоди, завданої її збройною агресією. Наступним завданням стає узгодження рішень національних судів із майбутнім міжнародним компенсаційним механізмом, забезпечення належного обміну доказовою інформацією та запобігання подвійному відшкодуванню однієї й тієї самої шкоди.

Важливим наступним кроком має стати завершення створення та підготовка до початку роботи Міжнародної Компенсаційної комісії, а також визначення її практичної взаємодії з Реєстром збитків, національними судами та іншими механізмами відшкодування. Разом із тим присудження компенсації та її фактична виплата є різними етапами. Тому принципово важливим залишається створення фінансово спроможного компенсаційного фонду та визначення стабільного механізму його наповнення. У представленій Наутом ван Вуденбергом моделі саме Реєстр збитків, Компенсаційна комісія та майбутній компенсаційний фонд мають утворювати три взаємопов’язані складові компенсаційного механізму.

Окремим стратегічним напрямом є подальше інституційне та операційне розгортання Спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України та забезпечення його практичної спроможності. Поряд із уже створеною правовою основою необхідними є чіткі правила процедури і доказування, стабільне фінансування, механізми співробітництва з державами, Міжнародним кримінальним судом і національними органами, а також гарантії справедливого судового розгляду. Особливо важливо, щоб діяльність Трибуналу не призводила до дублювання інших механізмів, а заповнювала саме ту юрисдикційну прогалину, яка існує щодо злочину агресії.

Дискусія також продемонструвала необхідність посилення практичної співпраці держав із Міжнародним кримінальним судом. Ефективність міжнародного кримінального правосуддя залежить не лише від винесення ордерів чи судових рішень, а й від готовності держав забезпечувати їх виконання. Тому важливими залишаються національні механізми оперативного виконання запитів Міжнародного кримінального суду, включно з ордерами на арешт, а також дієвіші форми реагування на випадки невиконання державами своїх зобов’язань щодо співробітництва.

Самостійного розвитку потребують і санкційні механізми, які виконують іншу, але важливу функцію у системі міжнародної реакції на агресію. Їх подальше вдосконалення має поєднувати ефективне правове регулювання, практичне виконання та координацію між державами з належними процесуальними гарантіями для осіб, яких стосуються обмежувальні заходи, і можливістю ефективного судового контролю.

Особливо важливим є забезпечення інституційної спадкоємності між збиранням доказів сьогодні та майбутніми судовими процесами. Матеріали про злочин агресії, воєнні злочини, злочини проти людяності та інші міжнародні злочини повинні зберігатися й систематизуватися таким чином, щоб вони могли бути використані через роки українськими судами, Міжнародним кримінальним судом, Спеціальним трибуналом або компетентними судами інших держав. Це вимагає довгострокових стандартів архівування, захисту даних, збереження метаданих та підтвердження автентичності матеріалів.

У ширшій перспективі панель продемонструвала, що правосуддя після війни не може бути зведене лише до кримінального покарання. Воно має поєднувати індивідуальну кримінальну відповідальність, міжнародно-правову відповідальність держави, репарації, відновлення прав потерпілих, встановлення та збереження правди про вчинені злочини, а також інституційні гарантії їх неповторення. Механізми відновлювального правосуддя можуть доповнювати кримінальне переслідування, сприяти відновленню довіри та суспільному відновленню, але не повинні підміняти відповідальність за найтяжчі міжнародні злочини.

Таким чином, головним практичним результатом дискусії стало розуміння необхідності переходу від множинності окремих механізмів до скоординованої архітектури правосуддя та відповідальності, у центрі якої перебувають потерпілі, а її основою є ефективна взаємодія юрисдикцій, належна якість доказів, дотримання права на справедливий суд, спроможність національної системи правосуддя та реальна можливість виконання рішень про відповідальність і компенсацію. Саме така модель здатна забезпечити не лише документування злочинів і винесення судових рішень, а й практичну реалізацію принципів відповідальності, відшкодування та верховенства права.

Символічно, що панель відбулася у період осіннього рівнодення — часу, який асоціюється з рівновагою та переходом. Цей образ виявився співзвучним головному змісту дискусії: пошуку справедливого балансу між відповідальністю, правами потерпілих і вимогами правосуддя на складному шляху від війни до миру.