Історія Університету

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого – самоврядний (автономний) заклад вищої освіти IV рівня акредитації.

Історія Університету починається ще у XIX ст., а саме 17 (5) листопада 1804 р., коли за наказом імператора Олександра І було створено Харківський імператорський університет, до складу якого входило відділення моральних і політичних наук.

Порядок організації та діяльності Університету в перші десятиліття його існування регулювалися затвердженим Олександром І «Статутом Харківського імператорського університету». У подальшому Правовою основою його організації та діяльності були загальні статути імператорських російських університетів 1835, 1863, 1884 рр. Так, більш досконалу структуру російських імператорських університетів передбачав затверджений 26 липня 1835 р. «Загальний Статут імператорських російських університетів», одним з яких був і Харківський університет. Відтак, у 1835 р. Відділення була офіційно перейменовано на юридичний факультет Університету.

Відповідно до нового Статуту 1835 р. на юридичному факультеті Харківського університету викладалися такі дисципліни: 1) Енциклопедія або загальний огляд системи законознавства, російські державні закони, тобто закони основні, закони про стани та державні установи; 2) римське законодавство та його історія; 3) Цивільні закони, загальні, основні та місцеві; 4) Закони благоустрою та благочиння; 5) Закони про державні повинності та фінанси; 6) Закони поліцейські та кримінальні; 7) Засади загальнонародного правознавства. Назві зазначених дисциплін відповідали й назви кафедр юридичного факультету. Новим статутом 1835 р., у порівнянні зі статутом Харківського імператорського університету 1804 р., уводились п’ять кафедр з вітчизняного законодавства та нова дисципліна – енциклопедія законознавства.

Відповідно до ст. 100 Статуту 1835 р. повний курс навчання на юридичному факультеті продовжувався чотири роки. Крім того, факультет мав право здійснювати діяльність з проведення іспитів на отримання вчених ступенів і захисту дисертацій. Так, у 1844 р. захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора права О. І. Палюмбецький на тему «Про систему судових доказів давнього німецького права порівняно з Російською правдою та пізнішими російськими законами, що перебувають з ним у найближчому стані».

За Статутом 1863 р. на юридичному факультеті Університету (при 13 професорах і 6 доцентах) передбачалися такі кафедри: «1. Енциклопедія права: а) Енциклопедія юридичних та політичних наук; б) Історія філософії права. 2. Історія найважливіших іноземних законодавств стародавніх та нових. 3. Історія російського права. 4. Історія слов’янського законодавства. 5. Римське право: а) Історія римського права. б) Догматика римського громадянського права. в) Візантійське право. 6. Державне право: а) Теорія державного права. б) Державне право найважливіших держав. в) Російське державне право. 7. Цивільне право та цивільне судоустрій та судочинство. 8. Кримінальне право та кримінальне судоустрій та судочинство. 9. Поліцейське право: а) Вчення про безпеку (закони благочиння). б) Вчення про добробут (закони благоустрою). 10. Фінансове право: а) Теорія фінансів. б) Російське фінансове право. 11. Міжнародне право. 12. Політична економія та статистика. 13. Церковне законознавство».

В Університеті з часів його створення існували такі викладацькі посади: ад’юнкт («помічник професора»), екстраординарний професор (позаштатний професор, який не завідував кафедрою і не був членом вченої ради факультету), ординарний професор, приват-доцент (викладач, який не був кандидатом наук, але мав великий стаж роботи та особисті досягнення, чи той, що є кандидатом наук, але з певних причин не зміг отримати звання «доцента»), доцент і магістр.

Новий Статут 1884 р. передбачав функціонування у складі юридичного факультету Університету таких кафедр: «1) Римське право; 2) Цивільне право та цивільне судочинство; 3) Торгове право та торгове судочинство; 4) Кримінальне право та кримінальне судочинство; 5) Історія російського права; 6) Державне право; 7) Міжнародне право; 8) Поліцейське право; 9) Фінансове право; 10) Церковне право; 11) Політична економія та статистика; 12) Енциклопедія права та історія філософії права».

За більш ніж столітній період свого існування юридичний факультет Харківського університету зміцнювався і розвивався, зростала й чисельність його викладачів і студентів.

У перші роки діяльності відділення моральних і політичних наук у його складі працювали тільки чотири викладачі. У подальшому кількісний склад викладачів, які працювали на юридичному факультеті, збільшувався. У тому числі зростала й кількість вітчизняних викладачів. Цьому сприяла і та обставина, що університетські статути надавали факультетам право здійснювати діяльність з прийому іспитів на здобуття ступеню кандидата, магістра і доктора права за такими спеціальностями: 1) Право: природне, приватне, публічне та народне; дипломатика. 2) Право римське. 3) Право російське громадське, цивільне та кримінальне; Права приватні приєднаних губерній, які перебувають в особливих умовах. Судочинство відносно всіх цих приватних прав. 4) Політична економія. 5) Політична історія та статистика найголовніших держав, особливо Російської».

Викладацька кадрова політика на юридичному факультеті Харківського університету, як і в інших університетах імперії, здійснювалась згідно з монархічними цілями освіти. Ліберально настроєні професори та викладачі відраховувалися з юридичного факультету. Але незважаючи на всі перепони, які створювало керівництво освітою на шляху розвитку прогресивної думки, вона пробивала собі шлях через реакційні бюрократичні бар’єри. В університеті на юридичному факультеті працювали відомі вчені-юристи, які створили не одну прогресивну для свого часу юридичну школу. Серед цих шкіл виділялася Харківська міжнародно-правова школа, яку очолював відомий український вчений-юрист професор Д. І. Каченовський. У 50-60 рр. XIХ ст. він читав на юридичному факультеті курси міжнародного і державного права. «Аудиторія, в якій читав свої лекції цей учений, завжди була переповнена не лише студентами юридичного, а й інших факультетів Харківського університету». Це свідчить про те, що юридичний факультет, який був покликаний зміцнювати й підтримувати монархічні устої російської держави, готувати чиновників – захисників існуючого ладу, дякуючи зусиллям прогресивних професорів-юристів в окремі періоди виконував і протилежну місію – розвивав демократичні віяння у правовій науці. Але, на жаль, становище значно погіршилось на рубежі 70-х – 80-х рр. XIX ст. Прогресивно налаштовані професори переслідувалися й звільнялися зі своїх посад. Так, у 1887 р. з Харківського університету було звільнено І. І. Дитятіна за його прогресивні погляди, які, насправді, не йшли далі протиставлення органів місцевого самоврядування бюрократичному апарату царського уряду.

Але й за таких умов в Університеті були прогресивно налаштовані вчені. Їх кількість зросла в роки революції (1905–1907 рр.). Тут працювали, зокрема, професор В. М. Гордон – відомий юрист-цивіліст (з 1925 р. – академік АН УСРР), професор М. О. Максимейко – визначний дослідник історії російського та українського права (з 1925 р. – член-кореспондент АН УСРР), професор М. І. Палієнко – відомий український державознавець (з 1930 р. – академік АН УСРР), професор В. М. Корецький (з 1948 р. – академік АН УРСР).

У різні роки тут також працювали такі знані фахівці правознавства, як М. М. Алексєєнко, Л. О. Владимиров, М .А. Гредескул, В. П. Даневський, Л. М. Загурський, Д. І. Каченовський, О. В. Куніцин, М. Й. Куплеваський, О. І. Палюмбецький, А. М. Стоянов, М. П. Чубинський та ін. Завдяки фундаментальним науковим працям у різних галузях права, що належали перу цих вчених, юридичний факультет набував авторитету не лише в університетському житті, а й у наукових сферах росії та за її межами. Значна кількість наукових праць викладачів юридичного факультету були опубліковані ними, наприклад, у періодичному виданні «Записки Харківського імператорського університету».

У різні роки ректорами Харківського університету буди видатні вчені-юристи: О. В. Куніцин, О. Л. Палюмбецький, М. М. Алексєєнко, М. Й. Куплеваський. Почесними членами юридичного факультету були науковці, які й досі становлять гордість юридичної науки. Серед них – доктори права, професори М. С. Таганцев і М. Ф. Владимирський-Буданов; академік М. М. Ковалевський – депутат І Державної думи (з 1907 р. – член Державної думи); професор І. Я. Фойницький. У 1889 р. факультет вшанував А .Ф. Коні – відомого науковця, видатного судового діяча, який упродовж деякого часу (1867–1870) працював товаришем прокурора в Харківському окружному суді, присвоївши йому ступень почесного доктора права.

Підвищенню рівня наукових досліджень викладачів юридичного факультету сприяла їхня активна участь у Харківському юридичному товариству при Харківському імператорському університеті, створеному в 1900 р., яке почало реально функціонувати з 1901 р. Товариство було досить численним. Так, станом на березень 1904 р. до його складу входило 215 чол. Діяльність Товариства будувалась на принципах «законності, свободи особистості, самодіяльності та керівництва у своїй діяльності не лише юридичними, а й моральними обов’язками».

Юридичний факультет Харківського університету, як і аналогічні факультети інших університетів Російської імперії, був покликаний готувати юристів-чиновників, прокурорів, суддів, адвокатів. Якщо в перші кілька років на юридичному факультеті Університету кількість студентів не перевищувала кількох десятків, то в наступні роки їхнє число поступово збільшувалося. Так, у період з 1856 по 1861 рр. на факультеті навчалося 123–239 студентів, а вже в 1865 р. – 325 студентів. Така кількість залишалась і наприкінці XIX ст. До початку XX ст. юридичний факультет Університету був одним із найбільш численних. Наприклад, у 1905 р. на ньому навчалися 643 студента. У 1908 р. їх було 1577, у 1910 р. – відповідно 1350, у 1911 р. – 1239 студентів. Залежно від кількості студентів, що навчались, був і випуск юристів. Так, у 1910 р. випускні посвідчення отримали 343 осіб, у 1911 р. – 359. Збільшення кількості студентів на юридичному факультеті хоча й обумовлювало деяке збільшення числа викладацьких кадрів, але це було явно недостатньо. Наприклад, на 1 січня 1909 р. наявне число викладачів юридичного факультету було таким: професорів ординарних – 6 (у тому числі поза штатом – 3); на посаді екстраординарних професорів – 10; приват-доцентів – 5. У 1913 р. в списку осіб, що служать на факультеті, значились: заслужений ординарний професор, що складався поза штатом, по кафедрі державного права – 1, ординарних професорів – 5; на посаді екстраординарного професора – 9, приват-доцентів – 6. А вже на 1 січня 1917 р. наявний штат викладачів юридичного факультету був таким: професорів ординарних – 7 (у тому числі поза штатом – 3) і екстраординарних професорів – 8, приват-доцентів – 8, асистентів старших – 1, асистентів молодших – 1.

Основним видом навчальних занять на юридичному факультеті були лекції, що читались, як правило, професорами (ординарними й екстраординарними). При цьому слід зазначити, що інформація про лекційні курси лекторів, що їх читають, а також про кількість годин, які виділяються на тиждень на ті чи інші лекції, систематично публікувалися напередодні чергового навчального року. Крім обов’язкових лекцій з правових дисциплін студенти юридичного факультету слухали, разом зі студентами інших факультетів Університету, лекції з неправових, але обов’язкових предметів. До останніх відносилися, зокрема, логіка, словесність, вітчизняна історія, латинська мова, психологія, етика, загальна історія, нова історія, політична економія.

Для стимулювання студентів юридичного факультету до занять науковою працею щорічно проводилися правові конкурси на здобуття медалей і премій. Вони нерідко стосувалися досить складних і важливих проблем правознавства. Так, на 1908/1909 навчальний рік студентам юридичного факультету були запропоновані такі теми:

1. На медалі: а) з державного права: «Виборче право, його природа та організація у сучасних державах»; б) з політичної економії: «Общинне землеволодіння в росії»; в) з цивільного права: «Принципи трудового договору».

2. На премії: а) імені Каченовського – з міжнародного права: «Гаагська конференциія»; б) імені Зарудного – з кримінального права: «Суд присяжних та суд шефпенів»; в) імені Палюмбецького – з історії філософії права: «Позитивізм та позитивний метод дослідження суспільних явищ».

Після більшовицького перевороту в жовтні 1917 р. і встановлення радянської влади в Україні для Харківського університету, як і для його юридичного факультету, настали не кращі часи. Університет був переданий у ведення Наркомпросу УСРР. Своєю постановою від 11 березня 1919 р. «Про організацію управління вищими навчальними закладами» Наркомпрос спробував впровадити нові форми управління вищою школою. Головна мета при цьому полягала в тому, щоб передати керівництво кожним вишем із рук старої професури в руки представників радянської влади, забезпечуючи їм підтримку пролетарського і взагалі трудового студентства, водночас поступово залучаючи старий професорсько-викладацький склад до роботи з навчання студентів на нових засадах. Управління вишем зосереджувалося в руках комісара, який призначався Наркомосом. При цьому для керівництва академічною діяльністю, науковою та навчальною роботою діяли колегіальні органи. На кожному факультеті створювалися факультетські ради, до складу яких входили викладачі, які читали лекційні курси, невелика кількість асистентів і представники студентства кількістю, що дорівнювала числу лекторів. Делегати факультетських рад, по 4 від кожної, формували науково-навчальну раду навчального закладу.

Нові органи управління Харківським університетом швидко скасували в умовах «воєнного комунізму» обов’язкове читання на юридичному факультеті курсів історії і догм римського права, адміністративно-політичного права, деяких інших дисциплін. Навесні 1919 р. в атмосфері правового нігілізму висловлювалися навіть сумніви в необхідності взагалі юридичних факультетів в університетах. Наприклад, Народний Комісар юстиції УСРР О. І. Хмельницький, посилаючись на бесіду з Наркомом освіти В. П. Затонським, заявив, що «юридичний факультет, напевно, буде скасовано і, треба думати, що буде відкрито окремий відділ історико-філологічного факультету, на якому будуть викладатися вісім юридичних дисциплін».

У червні 1919 р. у Харкові радянська влада впала під ударами Добровольчої армії генерала А. І. Денікіна. З’явилися передумови відродження діяльності Харківського університету на дорадянських засадах, відновився прийом на навчання. Так, серед поданих до 20 вересня 1919 р. 575 заяв на зарахування, 70 заяв було подано на юридичний факультет. Однак 12 грудня 1919 р. у Харкові була відроджена радянська влада. З цього моменту почався новий, фатальний для Університету етап, який завершився закриттям однієї з провідних навчально-наукових установ України.

На початку 20-х років керівництво Наркомосу стало на помилковий шлях ліквідації університетів як навчальних закладів «чистої науки», намагаючись замінити їх галузевими навчальними закладами. У Наркомосі, зокрема, гуманітарну спеціалізацію, в тому числі правову, розуміли в дусі вульгарного, економічного матеріалізму, як спеціалізацію, прив’язану обов’язково до будь-якої галузі народного господарства – промисловості, торгівлі, сільського господарства.

Такий підхід поставив вищу юридичну освіту під загрозу повної ліквідації. Навіть після того, як у 1920 р. було все ж таки створено правовий факультет Харківського інституту народного господарства (ІНГоспу), представник Наркомосу на І Всеукраїнському з’їзді працівників юстиції в січні 1922 р. стверджував, що, з точки зору перспектив розвитку, працівникам юстиції правова освіта взагалі не потрібна. Але, погоджуючись з фактом його існування, промовець рекомендував заповнити викладання головним чином економіко-політичними предметами, починаючи від науки про народне господарство і закінчуючи знайомством із господарством країни. Ці ідеї відповідали поширеному в країні правовому нігілізму. А. Ф. Євтихієв у своїй доповіді на цьому з’їзді виступив проти подібних підходів до юридичної освіти й справедливо критикував ректора одного з інститутів, який стверджував, що в радянській вищій школі не повинно бути окремого циклу для підготовки юристів, а потрібно готувати спеціалістів-економістів, обізнаних з правовим регулюванням певної галузі господарства.

Але вимоги життя й практика державно-правового будівництва перебороли надумані нігілістичні схеми та забезпечили розвиток юридичної освіти, щоправда, спочатку у своєрідній формі правових відділень, а потім факультетів інститутів народного господарства, які створювалися на базі вже існуючих комерційних інститутів та юридичних факультетів університетів УСРР.

Вища юридична освіта в Харкові таке оформлення отримала з 12 липня 1920 р. Великий досвід організації вищої юридичної освіти (хоча і в умовах буржуазного суспільства), краща, ніж на інших відділеннях Харківського ІНГоспу. Забезпеченість кваліфікованими викладацькими кадрами, популярність добре знайомої спеціальності – все це давало правовому відділенню, перетвореному в 1921 р. в юридичний факультет, певні переваги над іншими факультетами цього по суті економічного вишу. Дуже скоро юридичний факультет вийшов на перше місце серед інших факультетів ІНГоспу за кількістю студентів, навчально-методичною і науково-дослідницькою роботою та інших показників, за що неодноразово відзначався у виступах і звітах ректорату інституту.

На шляху до створення повноцінного самостійного юридичного вишу правовому факультету Харківського ІНГоспу прийшлось подолати значні труднощі матеріального забезпечення навчального процесу, а також перешкоди до принципово правильної постановки юридичної освіти. Восени 1920 р., коли правове відділення розпочало свою роботу, воно не мало найелементарніших умов для нормальної діяльності: не було свого самостійного приміщення, у студентській бібліотеці нараховувалося всього 6883 книги. При такому стані бібліотеки та кабінетів наміри перейти до нової методики викладання, підвищити якість семінарських і практичних занять залишалися на папері.

Нарешті в 1924 р. правовий та інші факультети ІНГоспу одержали закріплене за ними зручне приміщення, побудоване наприкінці XIX ст. за проєктом академіка архітектури О. М. Бекетова, в якому розміщується зараз головний корпус Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого.

На початку 20-х років на правовому факультеті Харківського інституту народного господарства навчалося 392 студенти. У січні 1922 р. факультет закінчили 152 студенти. Намагання підвищити кваліфікацію практичних працівників органів юстиції, які не мали юридичної освіти, шляхом утворення короткочасних курсів закінчилися невдачею. Все це надавало гостроти проблемі вдосконалення організації й розширення вищої юридичної освіти. На нараді з цього питання, яка відбулася 8 травня 1922 р., було прийняте рішення «теоретичну підготовку судових працівників здійснювати у вищій школі на юридичному факультеті». Було відзначено, що «не відповідають цій меті всякого роду юридичні курси, так само як і підготовка радянських юристів у технікумах».

Таким чином, повністю була визнана необхідність існування правового факультету Харківського ІНГоспу як осередку вищої юридичної освіти в Україні. Попереду була напружена робота з уточнення профілю радянської вищої юридичної освіти, складання нових навчальних планів. Багато уваги було приділено пошукам нової методики викладання, яка б враховувала досягнення педагогіки й нову студентську аудиторію.

Звичайно, успіх цієї роботи багато в чому залежав від професорсько-викладацького складу. Насамперед заохочувалося залучення до роботи в ІНГоспі дореволюційних спеціалістів-професорів, але й докладалося чимало зусиль для поповнення викладацьких лав новими викладачами.

Для підготовки наукових працівників і викладачів на правовому факультеті Харківського інституту народного господарства при кафедрі проблем радянського права була організована аспірантура. Для її поповнення почав працювати «семінарій вищого порядку для підготовки кандидатів в аспіранти». Він об’єднав головним чином студентів випускного курсу, більшість з яких спеціалізувалась у галузі цивілістики. У 1926 р. на правовому факультеті було вже 10 аспірантів, а ще 5 чол. було представлено до затвердження в аспірантуру. Аспіранти в ті роки не одержували стипендію. Тому всі вони повинні були, крім аспірантських занять й обов’язкового педагогічного навантаження, мати ще якусь додаткову роботу, що забезпечувала б їх матеріально. Незадовільне матеріальне забезпечення аспірантів відзначалося у постанові Укрнауки наприкінці 20-х років.

До аспірантів правового факультету пред’являлися серйозні вимоги. Зарахування їх до аспірантури відбувалося шляхом обрання кафедрою після того, як вона схвалювала прочитану кандидатом в аспіранти наукову доповідь, і після складання колоквіуму. Незалежно від обраної спеціальності аспірант першого року навчання повинен був вивчати «загальну теорію права та держави». Наприкінці першого року навчання аспірант повинен був подати наукову роботу й захистити її тези на кафедрі за участю представників заінтересованих установ. Однак наприкінці 20-х років аспірантура при ІНГоспі була ліквідована.

По-новому почали вирішуватись питання про вчені звання викладачів. Ця проблема стосувалася компетенції так званих «основних кафедр», встановлених «Тимчасовим положенням про інститути». На юридичному факультеті Харківського ІНГоспу основною вважалася кафедра проблем радянського права. За рішенням ректорату весь викладацький склад факультету було поділено на три категорії. До першої категорії, тобто до розряду професорів, були зараховані особи, які мали «серйозні наукові праці і п’ятирічний стаж роботи у вишу». Викладачі, які мали «менш фундаментальні роботи» (невеликі книжки, брошури, статті або прилюдно захистили тези своєї наукової роботи) і дворічний «практичний стаж», зараховувалися до розряду другої категорії, тобто до доцентів. Асистентами були викладачі, «які мали деякий стаж і прилюдно захистили програму свого курсу». Проте не в усіх випадках така атестація викладачів була виправданою.

Значне місце в організації навчальної роботи на правовому факультеті ІНГоспу посідало питання про мову викладання. Декретом Раднаркому УСРР від 27 липня 1923 р. про українізацію вищих навчальних закладів було введено в усіх вишах обов’язкове навчання українською мовою та спеціальний курс українознавства. Рекомендувалося викладати окремі цикли дисциплін українською мовою. Перевага віддавалася лекторам, які володіли українською мовою. Так, кафедра проблем сучасного права, керуючись цією настановою, залучала до аспірантури осіб, які володіли українською мовою. У звіті кафедри за 1926/1927 навчальний рік зазначалося, що переведення навчальної наукової роботи на українську мову «перебуває порівняно в задовільному стані».

Уряд України своєю Декларацією, опублікованою 28 січня 1919 р., проголосив відкриття широкого доступу до університетської та спеціальної освіти робітникам і селянським масам. А 2 березня того ж року Раднарком УСРР ухвалив декрет «Про вступ до вищої школи», аналогічний декрету Раднаркому РСФРР від 2 серпня 1918 р. В УСРР 4 березня 1919 р. декретовано було скасування плати за навчання у виші.

Новим важливим заходом в організації прийому до вишу, що одержав своє закріплення у наказі Наркомосу УСРР від 20 квітня 1921 р., був принцип розподілу вакансій у між губернськими партійними, професійними та військовими організаціями. Система розподілу місць для прийому до вишу була скасована постановою Раднаркому УСРР від 28 вересня 1926 р.

Вказаними правовими актами керувався ректорат ІНГоспу при зарахуванні до інституту абітурієнтів. Звичайно, можна було усунути формальні перепони при вступі до інституту, скасувати вимогу атестатів про середню освіту тощо. Складніше було підготувати робітничу молодь до навчання у вищій школі. Потрібно було подолати наслідки багатовікового гніту, коли трудящі маси утримувалися в темряві й неуцтві.

У 1922/1923 навчальному році на другому і третьому курсах правового факультету Харківського ІНГоспу було всього 192 студенти (перший курс до 1924/1925 навчального року був загальним для всіх факультетів). У наступному навчальному році на цих же курсах кількість студентів збільшилася до 477 чоловік, але подальше збільшення кількості студентів-юристів було припинено через відсутність у ІНГоспі достатнього контингенту викладачів, належних навчальних приміщень та інших матеріальних передумов розгортання роботи. Ректорат ІНГоспу ще наприкінці 1921 р. ставив питання про необхідність з цієї причини зменшити кількість слухачів і пропонував навіть більш жорсткий підхід на перевідних екзаменах як один із заходів для досягнення цієї мети. У 1925/1926 навчальному році за планом на правовому факультеті повинно було бути не більш 400 студентів, з них на першому курсі – тільки 100. І надалі контингент студентів на факультеті не перевищував 300–500 чол. до того часу, коли факультет став функціонувати як самостійний Інститут радянського будівництва і права. Лише з 1930 р., після утворення Харківського інституту радянського будівництва і права, було набрано на І курс 250 чол. і близько 150 чол. – на підготовчі курси.

У 20-х роках вживалися й певні заходи щодо пошуку нових форм викладання правових дисциплін. Так, на методичній конференції 1924 р. ректор Харківського ІНГоспу вимушений був визнати, що «семінарські заняття в інституті вдалося налагодити лише з деяких предметів, на останні не вистачило ні сил, ні засобів». У цей час було запропоновано «бригадно-лабораторний метод» навчання. Студенти об’єднувалися у бригади по 7–8 чол., їх робота над книгою зводилася до колективного читання вголос підручника або конспекта. Така форма роботи впроваджувалася ще й у зв’язку з нестачею підручників і літератури, яка рекомендувалася. Заліки з окремих тем, які замінили курсовий екзамен, складала вся бригада разом. Викладач повинен був задовольнятися тим, що «від бригади в цілому» йому вдалося отримати відповіді на поставлені запитання. Колективними були й письмові роботи студентів.

Наприкінці 1928/1929 навчального року дирекція ІНГоспу затвердила розроблене методкомісією Інституту нове положення про основні форми навчальних занять. «Читка» в аудиторії під час навчальних занять була категорично заборонена. Основними формами навчальних занять визнавалися: а) самостійна проробка студентами навчальних матеріалів після обов’язкових занять; б) консультації; в) групова проробка матеріалів у формі семінару чи конференції; г) вступні й заключні лекції, а також систематичне читання курсів лекцій. Для кожної групи дисциплін встановлювалося певне поєднання цих форм навчальної роботи. Постанова ЦВК і РНК СРСР від 19 вересня 1932 р. «Про навчальні програми і режим у інститктах і технікумах» повністю ліквідувала «бригадно-лабораторний» метод. Цей метод було визнано як знеосібку, що знизила індивідуальну відповідальність студентів.

У грудні 1921 р. Раднарком УСРР постановив: «З метою розвитку на Україні науково-дослідницької діяльності найбільш видатних у кожній галузі знання вчених, а також підготовки під їх керівництвом молодих вчених до наукової роботи і викладацької діяльності … заснувати в найголовніших центрах України науково-дослідницькі кафедри».

Кафедра проблем сучасного права поступово стала організуючим центром наукових досліджень, необхідних і корисних як для роботи юридичного факультету Харківського ІНГоспу, при якому вона була створена, так і для правової практики. З цією метою посилилися зв’язки кафедри з Наркоматом юстиції УСРР. Викладачі факультету стали частіше залучатися до практичної роботи у всіх, у тому числі й у вищих органах державної влади і управління. Наприклад, професор М. І. Палієнко працював у цей час над проєктами законодавчих актів, що стосувалися «державно-правової організації УСРР». Він опублікував монографію «Конфедерація, федерація і Союз РСР», а також наукову статтю «Право громадянства в союзній державі». Ці та інші роботи автора з питань державного права і радянського будівництва узагальнювали тогочасну практику і використовувались у науковій та навчальній роботі.

На початку 1923 р. Науковий комітет Головпрофосу дещо змінив структуру кафедри проблем сучасного права, об’єднавши раніше створені 6 секцій у 3: публічного права (керівник – М. І. Палієнко), цивільного права (керівник – Б. В. Попов) і кримінального права (керівник – О. Д. Кисельов). Кафедру в цілому очолив відомий вчений-цивіліст професор В. М. Гордон. Досвідчений організатор навчальної і наукової роботи, він багато зробив для залучення до роботи на кафедрі практичних працівників юстиції і викладачів правового факультету ІНГоспу. На початку 1925 р. до складу кафедри входили й активно працювали, крім завідуючого й трьох керівників секцій, ще 9 дійсних членів – три наукових співробітники й 6 аспірантів. Ряд членів кафедри були відповідальними працівниками ВУЦВКу, Наркомюсту, Верховного суду, ВРНГ, Наркомторгу, Зовнішторгу тощо.

У 20-х роках співробітниками правового факультету Харківського інституту народного господарства було створено чимало оригінальних і актуальних теоретичних праць з різних галузей права. Зокрема, Р. М. Бабун, опублікував одну з небагатьох на цей час праць з проблем загальної теорії держави і права – «Загальне вчення про державу і право» (1925). Голова цивільної касаційної колегії Верховного суду УСРР, професор державного права Харківського ІНГоспу О. Л. Малицький опублікував статтю «Перегляд правових понять». У ній розглядалися не тільки загальнотеоретичні питання, які були пов’язані з роботою автора як дослідника радянського державного права, а й ті, що виникали в судовій практиці: питання про зміст права власності у державному праві, про об’єкт крадіжки тощо.

У 1928 р. Р. М. Бабуном був виданий перший радянський вузівський підручник з історії держави та права – «Історія інститутів права», професор В. Л. Кобалевський опублікував у 1924 р. «Нариси радянського адміністративного права», а в 1925 р. підручник радянського адміністративного права. У цей же час видав свій підручник з адміністративного права і професор А. Ф. Євтихієв.

З’являються роботи з міжнародного приватного права В. М. Корецького. Він, зокрема, звернувся до вивчення проблем, які відігравали важливу роль у захисті майнових інтересів радянських республік у період проведення НЕПу і після нього. Цим питанням була присвячена його робота «Нариси міжнародного господарського права» (1928) та низку наукових статей.

Видатним вченим у галузі цивілістики на правовому факультеті Харківського ІНГоспу був академік ВУАН В. М. Гордон. Після опублікування в 1922–1924 рр. низки його наукових статей, які відповідали запитам тогочасного господарського будівництва («Юридична природа тресту», «Навчіться торгувати», «Нові віхи розвитку торгівлі», «Право судового захисту»), вийшли друком в 1924 р. дві узагальнюючі праці – «Дух законів торговельних» і «Система радянського торговельного права». В них автор, поряд із систематизацією чинного законодавства, що регулює товарні відносини, зробив спробу обґрунтувати концепцію радянського торговельного права як особливої галузі цивільного або господарського права. Ця концепція була викликана особливою роллю торговельних відносин в економіці перших років непу, але з розвитком радянського господарства і права вона незабаром відпала. Однак, в ній було раціональне зерно – правильне розуміння того, що норми Цивільного кодексу УСРР 1923 р. «тісні» для правового регулювання комерційного кредиту радянської торгівлі. З огляду на ці обставини був своєчасним вихід у світ написаної В. М. Гордоном «Приватної кодифікації вексельного права». «Положення про векселя в приватній кодифікації», опубліковане в 1925 р., високо оцінили практики.

Дослідницьку роботу цивілістичної секції плідно продовжували професори С. Й. Вільнянський і С. Н. Ландкоф. Перші наукові праці С. Й. Вільнянського були присвячені правовим питанням житлового будівництва і найму. З середини 20-х років він звертається до дослідження правових проблем усуспільненого сектора народного господарства в статтях «Про межі правоздібності синдикатських конвенцій», «Правові умови майнового обігу державних органів», «Об’єднане вексельне законодавство», «Товарний акредитив», «Поправки до кредитної реформи», а також у практичному коментарі «Положення про державні підряди й поставки» (1926).

С. Н. Ландкоф, який працював у цей час на правовому факультеті Харківського ІНГоспу, оперативно відгукуючись на проблеми цивілістичної практики, у своїх працях розглянув проблеми договору товариства, акціонерного права, кредитної реформи. У цивілістичній секції кафедри проблем сучасного права працював і професор С. Д. Ратнер, який був автором коментаря майже 100 статей Цивільного кодексу УСРР, регламентуючих діяльність товариств. З цієї проблематики він опублікував понад 20 статей.

Корисною була участь у роботі цивілістів правового факультету ІНГоспу керівних працівників цивільної касаційної колегії Верховного суду УСРР професорів О. Л. Малицького і А. С. Семенової. Так, О. Л. Малицький, крім дослідження проблем державного права, чимало уваги приділяв і теоретичним проблемам цивільного права. Йому належать статті, присвячені принципам цивільного права, проблемі помилок у праві, питанням спадкового права. Він керував підготовкою і виданням першого в УСРР коментаря Цивільного кодексу. Низка цікавих робіт з цивільного права на матеріалах діяльності цивільної касаційної колегії Верховного суду УСРР опублікувала й А. С. Семенова.

На початку 20-х років наукову роботу у галузі кримінального права вели декілька викладачів. У цей час секцію кримінального права кафедри проблем сучасного права очолював професор О. Д. Кисельов. Над проблемами загальної частини кримінального права активно працював професор М. М. Гродзинський. У зв’язку з підготовкою першого радянського кримінального кодексу він опублікував ряд статей з проблем покарання в радянському праві. У доповіді, присвяченій основним засадам кримінального законодавства СРСР і союзних республік, зробленій в Українському юридичному товаристві в 1924 р., М. М. Гродзинський виступив за необхідність збереження в майбутньому Кримінальному кодексі особливої частини, за диференціювання видів позбавлення волі.

Цікаві розробки з проблем загальної частини радянського кримінального права здійснив професор В. С. Трахтеров, який присвятив свої дослідження проблемі осудності. У статті «Формула неосудності в Кримінальному кодексі УСРР» він обґрунтував висновок, згідно з яким поняття неосудності повинно будуватися за формулою «змішаного типу», тобто за допомогою не лише методичного, але й психологічного критерію. У роботі «Зменшена осудність у радянському кримінальному праві» він проаналізував проблему, яка в той час жваво обговорювалася. У 1920 р. була видана його змістовна монографія «Кримінальна відповідальність психічно неповноцінних».

У другій половині 20-х років секцію криміналістів правового факультету ІНГоспу очолював професор Г. І. Волков. Він багато й плідно працював над осмисленням проблем кримінального права. Найбільш важливі праці Г. І. Волкова були присвячені питанням загальної частини кримінального права, своє розуміння яких він популяризував у підручниках і навчальних курсах, зокрема таких, як «Кримінальне право: популярний підручник» (1925) та «Учбовий курс кримінального права» (1930).

Криміналісти правового факультету ІНГоспу взяли активну участь у розробці Кримінального кодексу УСРР. Після його прийняття з’явились коментарі до цього кодексу, що належали професорам М. М. Гродзинському, С. М. Канарському, В. С. Трахтерову, Г. І. Волкову.

Для дослідної роботи з криміналістики на юридичному факультеті ІНГоспу в 20-х роках ще не було належних умов. Викладав криміналістику (або «техніку розслідування злочинів», як називалася тоді ця дисципліна) на факультеті директор Харківського інституту судової експертизи професор М. С. Бокаріус, який приділяв багато уваги науковій розробці деяких проблем криміналістики. Він успішно готував також кадри наукових працівників і викладачів криміналістики. У 1924 р. була опублікована його робота «Довідниковий підручний альбом для працівників карного розшуку міліції при складанні словесного портрету». Незабаром була видана його фундаментальна праця «Судова медицина для медиків і юристів».

23 липня 1930 р. Інститут народного господарства було реорганізовано в Харківський інститут права і радянського будівництва, що відповідало його стану як вищого юридичного навчального закладу, а в червні 1933 р. його було перейменовано на Всеукраїнський комуністичний інститут радянського будівництва і права, який підпорядковувався Президії Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету.

1 липня 1937 р. Інститут отримав назву «Харківський юридичний інститут». У 1930–1937 рр. в ньому існували: підготовче відділення з денною й вечірньою формами навчання, факультет радянського будівництва, правовий (судовий), гоподарчо-правовий (скасовано в 1933 р.), міжнародний (скасовано в 1933 р.) факультети і заочне відділення. Інститут займався підготовкою юристів широкого профілю для роботи в судах, прокурорських і слідчих органах, адвокатурі, нотаріаті тощо.

Керівниками (ректорами, директорами) Інституту в довоєнні роки були: ректорами – П. І. Фомін (1920–1923), Я .О. Соколін (1923–1926), Л. І. Величко (1926–1929), Є. О. Кустолян (1929–1930); директорами – К. К. Брандт (1930–1931), М. М. Ємінник (1931–1932), С. М. Цареградський (1933–1934), С. М. Канарський (1934–1937), М. І. Левіков (1937), Є. О. Монастирський (1938–1939), В. О. Барахтян (1939–1941); проректорами – В. М. Корецький (1921); К. К. Брандт (1924–1926), В. В. Кривицький (1926), Є. О. Кустолян (1929), Г. В. Содін (1930), М. М. Ємінник (1930–1931), Д. К. П’ятак (1933), М. І. Левіков (1936–1937), С. Л. Фукс (1938–1939).

До професорсько-викладацького складу в цей період входили знані фахівці в галузі правознавства, досвідчені науковці й педагоги, які зробили вагомий внесок у подальший розвиток Інституту. Серед них – професори Р. М. Бабун, К. О. Берновський, М. М. Бокаріус, С. Й. Вільнянський, Г. І. Волков, М. В. Гордон, М. М. Гродзинський, М. М. Ємінник, С. М. Канарський, В. Л. Кобалевський, В. М. Корецький, С. Н. Ландкоф, С. Є. Сабінін, А. С. Семенова, Я. О. Соколін, О. І. Строєв, Ф. М. Цареградський, С. Л. Фукс.

Утворення Харківського юридичного інституту дало можливість поліпшити підготовку юристів і проведення наукових досліджень. Перед Інститутом було поставлено завдання підготовки юристів широкого профілю для роботи у правоохоронних та інших державних органах. Цим обумовлювався і навчальний план Інституту. Так, у курсі вчення про державу та право були поєднані питання теорії держави і права, історії держави і права, історії політичних вчень, державного, адміністративного і міжнародного права. Поступово цей план удосконалювався, відбувалася кристалізація навчальних курсів. Були запроваджені самостійні курси радянського державного, адміністративного й фінансового права. Випускники інститутів стали складати державні іспити.

Неухильно зростав контингент студентів Харківського юридичного інституту, поліпшувався склад його професорів і викладачів, розвивалася матеріальна база. Інститут мав 8 навчальних кабінетів, фотолабораторію, хороший читальний зал, фундаментальну бібліотеку. У 30-х роках інститутом було підготовлено 1023 спеціаліста-юриста. В 1940 р. в інституті навчалось 1053 студенти.

Харківський юридичний інститут до Великої Вітчизняної війни мав висококваліфікований склад викладачів, більшість з яких раніше працювало на правовому факультеті Харківського ІНГоспу.

Для систематичної підготовки молодих наукових і викладацьких кадрів при Інституті було організовано аспірантуру, де в 1933–1934 рр. навчалися 4 аспіранти (В. О. Барахтян, М. Й. Бару, В. П. Колмаков, Д. П. Расєйкін), а в 1940 р. їх налічувалося вже 25. Усі викладач займалися науковими дослідженнями. Найбільша увага приділялася підвищенню наукової кваліфікації викладацьких кадрів. У 1939 р. РНК СРСР надав Інституту право присуджувати наукові ступені і вчені звання. Перший захист кандидатської дисертації на вченій раді Інституту відбувся 3 грудня 1939 р. Рада одностайно присудила В. А. Познанському науковий ступінь кандидата юридичних наук. Також у довоєнний час захистили кандидатські дисертації М. Й. Бару, В. П. Колмаков, Д. П. Расєйкін, А. Л. Ривлін. До початку Великої Вітчизняної війни викладачі Інституту захистили 12 кандидатських дисертацій. У травні 1939 р. першу докторську дисертацію «Проблеми міжнародного приватного права в англо-американській судовій практиці у справах, що торкаються інтересів СРСР» блискуче захистив В. М. Корецький. Він першим у Харківському юридичному інституті отримав радянський диплом доктора наук. У 1940 р. були захищені ще 2 докторські дисертації, авторами яких були М. М. Гродзинський і М. В. Гордон.

У цей же час викладачами Інституту були опубліковані підручники і монографії. Так, групою авторів (С. Й. Вільнянський, М. В. Гордон, М. Й. Бару) було видано підручник цивільного права. В. М. Корецький опублікував монографію «Нариси міжнародно-правової доктрини і практики міжнародного приватного права». За участю С. Л. Фукса вийшли підручники колгоспного і земельного права. В. С. Трахтеров опублікував монографію з питань осудності. Професори і викладачі інституту брали активну участь у підготовці нового радянського законодавства, а також готували нові коментарі до більшості діючих кодексів УРСР. Крім того, Інститут випустив   дві збірки наукових праць і два випуски вчених записок.

В Інституті функціонували кафедри: основ марксизму-ленінізму, політекономії, теорії держави і права, історії держави і права, цивільного права, кримінального права, кримінального процесу, криміналістики, іноземних мов, військової підготовки, фізичної культури. У різні часи кафедри очолювали: професори М. М. Бокаріус, С. Й. Вільнянський, М. М. Гродзинський, В. М. Корецький, М. О. Максимейко, В. І. Сливицький, В. С. Трахтеров; доценти А. А. Бєлецький, А. А. Кессель, П. В. Крив’янь, І. Ю. Рогоцький, А. С. Сиротін.

Водночас слід наголосити, що на навчальну та наукову роботу Інституту істотно впливала загальна ситуація сталінських репресій і беззаконня. Адміністративно-командна система управління вишу, тоталітарний режим у державі, що склалися до початку 30-х років, сковували ініціативу викладачів як у навчальній, так і науковій роботі, деформували діяльність Інституту. Серед викладачів насаджувалися настороженість, підозра та недовіра, що виправдовувалося необхідністю підвищення пильності, викриття ворожих підступів, а тому різко скоротилася, порівняно з 20-ми роками, кількість наукових публікацій, впроваджувалися догматизм і формалізм. Не обминули його і сталінські репресії. Серед викладачів і навіть студентів були й ті, хто безвинно постраждав у роки беззаконня. Так, у катівнях НКВС загинули директори Інституту С. М. Канарський і М. І. Левіков.

Плідна творча праця колективу Інституту була перервана фашистською навалою (на жаль, у часи воєнного лихоліття документи, які дозволили б ширше й детальніше висвітлити довоєнну історію інституту, були знищені). У перші ж дні Великої Вітчизняної війни колектив Харківського юридичного  інституту зробив усе можливе для захисту Вітчизни. Адміністрація, професори й викладачі у зверненні до випускників 1941 р., студентів і працівників Інституту висловили впевненість, що всі вони, кому випаде честь захищати Батьківщину, виявлятимуть у бою з ворогом мужність, незламність і героїзм. Усі викладачі та студенти Інституту, здатні тримати в руках зброю, вступили до лав Червоної Армії, а В. П. Колмаков і Д. П. Расєйкін виїхали до військових частин уже 24 червня 1941 р., відразу після успішного захисту кандидатських дисертацій. Курс випускників 1941 р. майже у повному складі був направлений на спеціальну підготовку до Військово-юридичної академії, а 30 студенток, які перед війною закінчили курси медичних сестер, – до військових частині і госпіталів. Деякі викладачі та студенти виконували свій військовий обов’язок в органах воєнної юстиції: В. О. Барахтян і Л. Є. Орел – у воєнному трибуналі, М. Й. Бару – у воєнній прокуратурі.

У зв’язку з окупацією Харкова фашистськими військами Інститут тимчасово припинив свою діяльність.

За домовленістю з Наркомюстом СРСР деякі викладачі інституту, в основному професори, протягом серпня 1941 р. були направлені на роботу в юридичні виші країни, розміщені в тилу. Так, С. Л. Фукс і В. І. Сливицький виїхали до Алма-Атинського юридичного інституту, С. Й. Вільнянський – до Саратівського юридичного інституту, М. В. Гордон і В. М. Корецький – до Ташкентського юридичного інституту, М. М. Гродзинський – до Всесоюзного інституту юридичних наук, який тимчасово містився у м. Чкалові, О. М. Якуба – до Свердловського юридичного інституту.

23 серпня 1943 р. Харків був визволений від фашистських загарбників. 25 вересня вийшов наказ Всесоюзного комітету у справах вищої школи і Наркомюсту СРСР про відновлення роботи Харківського юридичного інституту. 4 листопада 1943 р. РНК УРСР затвердила наказ, за яким було відізвано з діючої армії й відряджено до Харкова в НКЮ УРСР директора Інституту В. О. Барахтяна для поновлення навчальної бази та організації нового набору студентів. Робота передбачалася нелегка, тому що гітлерівські варвари майже повністю зруйнували чудову споруду Інституту, знищили й розграбували його майно, спустошили бібліотеку, два гуртожитки також були повністю зруйновані. Однак ці втрати не завадили Інституту поновити свою діяльність.

У жовтні 1943 р. до Харкова повернувся з евакуації С. І. Вільнянський, якого було призначено заступником директора Інституту з навчальної і наукової роботи (він і до війни обіймав цю посаду). Дещо пізніше повернулися також професори М. В. Гордон, М. М. Гродзинський, В. М. Корецький, В. І. Сливицький і С. Л. Фукс, доценти А. Л. Ривлін, О. М. Якуба та ін.

Протягом 1943–1944 рр. до Інституту з фронту та евакуації повернувся основний довоєнний склад викладачів (на початку наступного 1944/1945 навчального року в ньому вже працювали 42 викладачі). Але багато з викладачів не повернулося з війни, серед них – кандидати юридичних наук І. Н. Беккер, М. К. Почапський, старший викладач П. А. Рудик та ін.

У 20-ту річницю Перемоги над гітлерівськими агресорами в інститутському дворі було закладено Алею пам’яті викладачів, працівників і студентів Інституту, які не повернулися з війни, а в 1970 р. відкрито пам’ятник, споруджений на кошти, зібрані колективом Інституту, який символізує непохитну мужність і велику любов до Батьківщини її захисників.

Вже у 1943 р. Інститут оголосив набір студентів на всі курси. Згідно з планом прийому на 1943/1944 навчальний рік було прийнято 300 студентів: 150 – на перший курс і 150 – на інші курси. У першу чергу приймали інвалідів війни, демобілізованих і студентів, які навчалися в Інституті перед війною й повернулися для продовження навчання.

Серед студентів Харківського юридичного інституту, які пройшли всі випробування Другої світової війни й в подальшому стали викладачами і співпрацівниками, були: Д. В. Александриков, С. А. Альперт, О. Т. Барабаш, М. Васильченко М., Ю. О. Вовк, В. В. Гречко, І. М. Даньшин, М. П. Діденко, Й. С. Дрейслер, В. О. Жерьобкін, О. Н. Колесниченко, В. В. Копєйчиков, З. Г. Корчева, І. Ю. Красько, А. Я. Лебєдєв, І. А. Лозо, В. П. Маслов, М. С. Матрохін, Л. Я. Носко, З. М. Онищук, Р. С. Павловський, В. К. Педько, П. Т. Полєжай, Д. А. Постовий, О. А. Пушкін, А. Й. Рогожин, В. Г. Розумний, М. В. Салтевський, О. І. Свєчкарьов, В. С. Семенов, В. В. Сташис, М. М. Страхов, Л. М. Сугачов, В. С. Шелестов та ін.

Завдяки самовідданій праці всього колективу Інституту було забезпечено необхідні умови для проведення навчального процесу й наукових досліджень. Наприкінці 1943/1944 навчального року в Інституті відбувся перший повоєнний випуск, дипломи юристів отримали 19 чол.

26 квітня 1944 р. було затверджено склад першої після війни вченої ради Інституту. Поновлювалася бібліотека – фундамент юридичної науки вищої освіти. Її співробітникам пощастило розшукати й повернути книги, вивезені в роки війни. На початок 1944/1945 навчального року в бібліотеці вже налічувалося 150 000 книг, було обладнано невеличкий читальний зал на 30–40 місць. Навчання в Інституті проводилось у дві зміни.

24 січня 1945 р. Нарком юстиції УРСР відзначив успіхи Інституту у справі відновлення й оголосив подяку всьому його колективу. У 1947 р. Президія Верховної Ради Української РСР присвоїла професорам М. М. Гродзинському і В. М. Корецькому почесні звання заслужених діячів науки УРСР. Професор В. М. Корецький 30 червня 1948 р. був обраний дійсним членом Академії наук УРСР (В. М. Корецький – засновник Інституту держави і права у м. Києві, Герой Соціалістичної Праці (1980 р.); у 1990 р. його ім’я було присвоєно Інституту держави і права АН УРСР).

Після війни Харківський юридичний інститут знову став одним із найкрупніших осередків юридичної освіти та правової думки країни. На той час і в подальші роки в Інституті працювали відомі науковці, професори: С. Й. Вільнянський (доктор юридичних наук з 1946 р.), М. В. Гордон, М. М. Гродзинський, В. М. Корецький, С. Л. Фукс (доктор юридичних наук з 1948 р.), В. С. Трахтеров, А. Л. Ривлін (доктор юридичних наук з 1955 р.) та інші, які докладали великих зусиль для виховання фахівців-юристів і розвитку правової науки.

У 1943–1948 рр. директором Інституту був В. О. Барахтян. У 1948–1950 рр. обов’язки директора виконував професор С. Й. Вільнянський, у 1950–1962 рр. директором (з 1961 р. – ректором) був О. А. Неботов. Проректорами були: С. Й. Вільнянський (1943–1948), М. В. Гордон (1948–1953), А. Й. Рогожин (1953–1964). Вони доклали багато зусиль у відбудову Інституту в повоєнні роки і вдосконалення навчального процесу та наукових досліджень.

Поряд з викладацькою роботою і підготовкою наукової зміни вчені Інституту здійснювали різнобічну науково-дослідницьку роботу, надавали значну допомогу законодавчим, судовим і правоохоронним органам УРСР, брали активну участь у другій кодифікації права України наприкінці 50-х – на початку 60-х років. Багато науковців увійшли до складу робочих груп з розробки Цивільного, Цивільного процесуального, Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів, Кодексу законів про шлюб, сім’ю і опіку, Кодексу законів про працю та ін. Їхній вагомий внесок у кодифікацію законодавства України було високо оцінено урядом України та юридичною громадськістю.

У 1962 р. ректором Харківського юридичного інституту був призначений доцент В. П. Маслов, пізніше – доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент АН УРСР (1985 р.), який він очолював протягом 25 років (до 1987 р.). Талановитий керівник, знаний учений В. П. Маслов багато зробив для розвитку Інституту, формування науково-педагогічного колективу, здатного готувати юристів високого фаху й ефективно провадити наукові дослідження. Проректорами з наукової роботи були І. М. Даньшин (1968–1973), В. Я. Тацій (1973–1987), М. І. Панов (1987–2007); з навчальної роботи – В. А. Ломако (1974–1980), О. І. Процевський (1981–1986), В. Л. Мусіяка (1986–1988), В. П. Тихий (1996), А. П. Гетьман (2001–2007), Ю. П. Битяк (2007–2010).

Важливим завданням Інституту була підготовка фахівців вищої кваліфікації – докторів наук, професорів. Велика науково-дослідницька робота молодих кандидатів наук, які прийшли у виш у повоєнний час, дозволила багатьом із них успішно захистити докторські дисертації. Так, наприкінці 50-х – у 70-х рр. було захищено близько 20 дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Докторами наук, професорами стали: М. І. Бажанов, М. Й. Бару, Ю. О. Вовк, Ю. М. Грошевий, С. Ю. Кац, О. Н. Колесниченко, В. П. Колмаков, В. О. Коновалова (перша жінка – доктор юридичних наук із криміналістики в колишньому СРСР), В. В. Копєйчиков, І. А. Лозо, В. П. Маслов, Р. С. Павловський, З. А. Підопригора, П. Т. Полєжай, О. І. Процевський, О. А. Пушкін, А. Й. Рогожин, І. П. Сафронова, О. І. Свєчкарьов, В. В. Сташис, М. М. Страхов, В. С. Шелестов, О. М. Якуба (перша жінка – доктор юридичних наук в Україні). Дисертаційні роботи та монографії, опубліковані ними, увійшли до Золотого фонду наукової юридичної літератури. Ці вчені зробили вагомий внесок у виховання фахівців-правознавців і розвиток вітчизняної юридичної науки, а їхні досягнення одержали визнання не тільки в нашій країні, а й за її межами.

Особливе місце в розбудові Харківського юридичного інституту й становленні Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого належить видатному організатору юридичної освіти та науки, доктору юридичних наук, професору В. В. Сташису, який з 1964 по 2010 рр. обіймав посаду першого проректора Університету.

Основним напрямом його наукової діяльності було дослідження проблем науки кримінального права і практики застосування кримінального закону. Він автор і співавтор понад 230 наукових праць, з яких 7 монографій, 8 науково-практичних коментарів, 14 підручників, 8 навчальних посібників. Під його керівництвом підготовлено і захищено 29 кандидатських і 7 докторських дисертацій, а також співавтор прийнятих Верховною Радою України кримінальних кодексів України 1960 та 2001 рр. Академік-секретар відділення кримінально-правових наук, член президії Національної академії правових наук України, голова кримінально-правової секції Науково-консультативної ради при Верховному Суді України, член Науково-консультативної ради Міністерства юстиції України, Науково-методичної ради при Генеральній прокуратурі України. За результатами рейтингу Американського Біографічного інституту він увійшов до числа провідних інтелектуалів світу та лідерів права.

В. В. Сташис – заслужений діяч науки і техніки України, заслужений працівник вищої школи України, лауреат Державної премії України, Державний радник юстиції І класу, Почесний громадянин м. Харкова, академік Національної академії правових наук України, Герой України.

Розвиток Інституту, розширення навчальної й матеріальної бази вимагали подальшого вдосконалення його структури та управління. Наприкінці 70-х – на початку 80-х років на денній формі навчання було сформовано 4 самостійних факультети: слідчо-прокурорський для підготовки фахівців для прокуратури України, слідчо-прокурорський, випускники якого працювали у прокуратурах союзних республік, слідчо-криміналістичний, що готував кадри для органів внутрішніх справ, а трохи пізніше – факультет судових працівників.

Разом із тим значна увага приділялася навчальній, методичній і науковій роботі: удосконалювалися учбові плани і програми, регулярно видавалися підручники й навчальні посібники з найважливіших галузей права, постійно вживалися заходи щодо поліпшення якості викладання, активно втілювалися технічні засоби навчання. У результаті копіткої роботи колективу Інститут отримав визнання й авторитет не тільки в Україні, а й за її межами. 25 серпня 1981 р. за заслуги в підготовці кваліфікованих спеціалістів та розвиток наукових досліджень Харківський юридичний інститут було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.

Значний акцент традиційно робився на науковій роботі: розширювалася аспірантура, випускники якої успішно захищали кандидатські дисертації, переважна більшість молодих кандидатів наук залишалися на викладацькій роботі в Інституті, а зараз успішно працюють у колективі. Дуже важливою метою колективу завжди залишалася підготовка фахівців вищої кваліфікації. У 80–90-х роках захистили дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук Ч. Н. Азімов, Ю. В. Баулін, Г. О. Борисов, С. Б. Гавриш, В. М. Гайворонський, А. П. Гетьман, В. В. Голіна, В. Д. Гончаренко, А. М. Запорожець, В. С. Зеленецький, І. Ю., Красько, Г. А. Матусовський, М. І. Панов, А. О. Пінаєв, В. К. Попов, В. М. Самсонов, О. Ф. Скакун, В. Я. Тацій, В. П. Тихий, В. М. Трубніков, М. В. Цвік, Б. М. Юрков, О. Н. Ярмиш. Усім їм було присвоєно вчене звання «професор».

У липні 1987 р. Харківський юридичний інститут очолив доктор юридичних наук, професор В. Я. Тацій. За понад 30 років своєї роботи на цій посаді (1987–2020 рр.) він зробив значний внесок в організацію діяльності вишу, створення потужного науково-педагогічного колективу, належних умов для проведення навчально-виховного процесу, науково-дослідної роботи, забезпечення високої якості підготовки, гармонійного й культурного розвитку майбутніх фахівців, фінансової стабільності вишу, розбудови його матеріальної бази, розвитку міжнародних зв’язків.  

Це були дуже важкі часи для України і всього українського суспільства – період становлення і розбудови незалежної Української держави, докорінних змін у політичному, суспільному, економічному і культурному житті країни, прийняття нової Конституції. Звісно, такі масштабні перетворення торкнулися й Інституту, який йшов одним шляхом з молодою державою і з честю долав труднощі. Умови для освітянської галузі були не найкращими, багато вишів не витримувало важких випробувань того часу.

Процеси демократизації, що розгорнулися в Україні, суспільно-політична ситуація вимагали принципово нової освітньої політики, інших підходів до підготовки правознавців. Вони зумовили необхідність реорганізації Харківського юридичного інституту у вищий заклад освіти нового типу.

Так, Постановою Ради Міністрів України від 20 березня 1991 р. Харківський юридичний інститут реорганізовано в Українську державну юридичну академію. Указом Президента України від 30 березня 1995 р. № 267 Академії надано статус національного самоврядного (автономного) державного вищого навчального закладу, а Указом від 4 листопада 1995 р. – присвоєно ім’я Ярослава Мудрого. На відзнаку цієї події з ініціативи ректорату та за підтримки трудового колективу на вул. Пушкінській (нині – вул. Григорія Сковороди), біля головного корпусу Академії, було споруджено пам’ятник князю Ярославу Мудрому – найбільший і найкращий в Україні. 11 жовтня 1999 р. відбулося урочисте його відкриття за участю Президента України.

Указом Президента України № 457 від 21 червня 2001 р. «Питання Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого», враховуючи визначну роль у підготовці фахівців для органів державної влади, правоохоронних органів, різних сфер юридичної практики, виходячи з необхідності збереження і подальшого розвитку сформованих в Академії наукових шкіл, їй надано додаткові права із затвердженням Статуту Кабінетом Міністрів України.

Згідно з Указом Президента України № 1194/2010 від 24 грудня 2010 р. та розпорядження Кабінету Міністрів України № 2213-р від 8 грудня 2010 р. Національну юридичну академію України імені Ярослава Мудрого було перейменовано на Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого». А вже через 3 роки – 4 грудня 2013 р. – наказом Міністерства освіти і науки України № 1697 Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» отримав новий статус і став називатися «Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого».

Під керівництвом В. Я. Тація Університет став одним із найавторитетніших вищих закладів освіти України, справжнім центром підготовки високопрофесійних юристів, на який рівняються не лише вітчизняні, а й багато університетів Європи.

За ініціативи Василя Яковича було побудовано Палац студентів Університету, який відчинив свої двері у 2004 р. Це дало новий поштовх розвитку культурно-виховної роботи серед його студентів, активізації художньої самодіяльності, численних мистецьких колективів, залучення обдарованої молоді до культурно-масової роботи. Сьогодні це найкращий студентський центр культури в України, він удостоєний Державної премії України в галузі архітектури. Палац став традиційним місцем проведення міських й обласних ділових заходів, святкових урочистостей і концертів для міста Харкова та всієї Слобожанщини.

У березні 2017 р. введено в експлуатацію найсучасніший навчально-бібліотечний комплекс, який є потужним інформаційно-освітнім центром Університету, спроєктованим і побудованим за світовими стандартами. У ньому зберігаються унікальні артефакти, раритетні книги, вітчизняні та зарубіжні друковані й електронні видання. Використання прогресивних організаційно-інноваційних бібліотечних методик, новітніх технологій навчального процесу, телекомунікаційних мережевих магістралей сприяє підвищенню ефективності і якості інформаційного забезпечення освітнього процесу, а також формуванню професійного, інформаційно-комунікаційного досвіду, креативного стилю мислення, розширенню світогляду молоді та взаємообміну знань.

Крім того, за активної участі В. Я. Тація колективами Університету та Національної академії правових наук України на базі навчально-бібліотечного комплексу створено постійно діючий Харківський міжнародний юридичний форум, який щорічно проходить за підтримки органів державної влади та місцевого самоврядування, зарубіжних партнерів і міжнародних організацій. У 2018 р. він набув статусу щорічного заходу загальнодержавного значення, оскільки під час його проведення вирішуються важливі проблеми правового характеру сталого розвитку у глобалізованому світі.

В. Я. Тацій був засновником Національної академії правових наук України, членом низки президентських та урядових комісій, Конституційної комісії (1994–1996 рр.), Конституційної Асамблеї та Комісії Конституційної Асамблеї з питань правоохоронної діяльності. Він автор і співавтор понад 400 наукових праць у галузі кримінального права, теорії держави і права, конституційного права України, у т. ч. 40 монографій, підручників і навчальних посібників. Лауреат Державної премії України в галузі архітектури (2001), премій ім. В. Вернадського (2001), ім. Ярослава Мудрого (2001, 2002), Державної премії України в галузі науки і техніки (2004), заслужений діяч науки і техніки України, Державний радник юстиції 1-го класу, Почесний громадянин Харкова, Полтави, Харківської області. Нагороджений орденами «Знак пошани» (1981), князя Ярослава Мудрого всіх ступенів, командорським хрестом ордену «За заслуги перед Італійською Республікою» (1999). Герой України (2004).

З метою забезпечення юридичними кадрами Полтавського та суміжних регіонів відповідно до наказу Міністерства освіти і науки України № 332 від 28 лютого 2001 р. та наказу ректора Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого В. Я. Тація № 43-К від 15 березня 2002 р. було створено Полтавський юридичний факультет, який у 2010 р. було реорганізовано в Полтавський юридичний інститут Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого.

Полтавський юридичний інститут є відокремленим структурним підрозділом Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Він готує фахівців для органів державної влади, місцевого самоврядування, правоохоронних і судових органів, господарських організацій та інших сфер юридичної практики за денною і заочною формами навчання за спеціальністю 081 «Право», освітньо-кваліфікаційними рівнями «Бакалавр» та «Магістр».

В Інституті навчається понад 1000 студентів. Викладання здійснюють 4 кафедри: теоретико-правових дисциплін; кримінального права та кримінально-правових дисциплін; цивільного, господарського і фінансового права; конституційного, адміністративного, екологічного та трудового права. На кафедрах працює 43 викладачі, з них – 8 докторів наук, у тому числі 5 докторів юридичних наук і 5 професорів, 28 кандидатів наук, з яких 20 – кандидати юридичних наук.

Директор Інституту – І. Є. Криницький, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, заслужений діяч науки і техніки України. Заступник директора з навчальної та наукової роботи О. С. Шевчик, кандидат юридичних наук, доцент.

28 грудня 2020 р. наказом міністра освіти і науки України ректором Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого призначено А. П. Гетьмана, який 26 листопада 2020 р. переміг у виборах ректора, набравши 686 голосів з 832 можливих (82,45 %).

А. П. Гетьман – випускник Харківського юридичного інституту (1983). Протягом 1983–1986 рр. навчався в аспірантурі цього ж закладу. У 1986 р. захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук, працював на посадах асистента, старшого викладача, доцента, заступника декана. З 1992 р. навчався в докторантурі Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого». В 1995 р. захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Вчене звання професора присвоєно у 1997 р. З 1995 р. працював на посаді начальника Управління планування та координації правових досліджень, а з 1998 р. по 2001 р. – головного вченого секретаря Академії правових наук України (нині – Національна академія правових наук України). У 2001–2007 рр. – проректор з навчальної роботи Університету, з 2007 р. до 2020 р. – проректор з наукової роботи, а з грудня 2020 р. – ректор Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Дійсний член (академік) Національної академії правових наук України (2004), заступник академіка-секретаря відділення екологічного, господарського та аграрного права НАПрН України.

Основні напрями його наукових досліджень – методологія науки екологічного права, еколого-процесуальне право, екологічні права людини, проблеми адаптації екологічного законодавства України до міжнародно-правових норм, земельне, водне, лісове, надрове, фауністичне та флористичне законодавство. Автор понад 400 наукових праць. Серед них – монографії та енциклопедичні видання, підручники й навчальні посібники, коментарі до чинного законодавства.

З першого дня роботи на посаді ректора головною метою своєї діяльності А. П. Гетьман визначив збереження здобутків і досягнень Університету як флагмана юридичної освіти і науки в Україні у непростий період розвитку нашої держави. Сучасні безпекові виклики актуалізують необхідність мобілізаційних і модернізаційних зусиль для забезпечення подальшого гармонійного розвитку Університету, примноження його освітянської й наукової історико-правової спадщини з величезним досвідом підготовки фахівців-юристів задля утвердження в країні національної державності, розвитку системи українського права та захисту інтересів суспільства, поглиблення унікальної атмосфери конструктивної співпраці та поваги до особистості.

А. П. Гетьман є членом редакційної колегії періодичних наукових видань «Amazonia Investige» та «Access to Justice in Eastern Europe» (індексація Scopus, Web of Science), «Journal of Environmental Law & Policy», наукового юридичного журналу «Вісник Національної академії правових наук України», видання «Велика українська юридична енциклопедія», редакційної ради журналу «Право України», відповідальний редактор збірника наукових праць «Проблеми законності», фундатор електронного збірника «Теорія і практика правознавства», член редакційних колегій видань «Бюлетень Міністерства юстиції України», «Бюлетень Національної служби посередництва і примирення», «Екологічний вісник України», «Екологічне право», «Судово-медична експертиза», «Вісник НЮУ імені Я. Мудрого. Серія: Філософія, філософія права, соціологія, політологія», «Економічна теорія та право», «Юрист України», «Соціологія права», а також редакційних рад міжнародних наукових журналів Проєкту SWorld.

Заслужений діяч науки і техніки України (2003). Нагороджений орденами «За заслуги» III та ІІ ступенів (2013, 2024); Почесними грамотами Верховної Ради України (2009), Харківської обласної державної адміністрації (2006, 2008), Харківської міської ради (2008, 2013), Асоціації органів місцевого самоврядування Харківської області (2017), Української федерації вчених (2021); відзнакою Союзу юристів України «Видатний юрист України» (2010, 2013); Почесним знаком (орденом) Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого ІІІ ступеня (2015); відзнакою МАРТІС «Золота Фортуна» (2011, 2018); Нагрудним знаком «Відзнака Голови Конституційного Суду України» (2014); оголошено Подяку Верховного Суду (2021).

А. П. Гетьман сформував надійну, молоду фахову команду своїх помічників, серед яких: М. П. Кучерявенко – перший проректор, академік Національної академії правових наук України, доктор юридичних наук, кандидат економічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України; Ю. Г. Барабаш – проректор з науково-педагогічної роботи та стратегічного розвитку, доктор юридичних наук, член-кореспондент Національної академії правових наук України; О. М. Ярошенко – проректор з навчально-методичної роботи, доктор юридичних наук, член-кореспондент Національної академії правових наук України, доктор юридичних наук; Д. В. Лученко – проректор з наукової роботи, доктор юридичних наук, професор; О. С. Нестерович – проректор з навчально-виховної роботи та соціального розвитку, доктор філософії у галузі права.

Попри розпочату росією повномасштабну війну проти Української держави Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого продовжує працювати, роблячи свій посильний внесок у перемогу України над ворогом, забезпечує проведення освітянської й наукової діяльності в Університеті. Сьогодні у структурі Університету функціонують 3 інститути, 6 факультетів, фаховий коледж, 29 профільних кафедр, які очолюють 24 доктор наук, професорів і 12 кандидатів наук, доцентів. Викладання, виховну та науково-дослідну роботу в здійснюють близько 700 науково-педагогічних працівників, із них 131 доктор наук, професор, близько 500 кандидатів наук, доцентів, 16 академіків і 21 член-кореспондент Національної академії правових наук України; 17 лауреатів Державної премії України, 21 заслужений діяч науки і техніки України; 11 заслужених працівників освіти України; 16 заслужених юристів України; 10 заслужених професорів Університету.

З вірою в майбутнє, зберігаючи традиції, спираючись на досвід, йдемо разом до Перемоги! Слава Україні!